О. О.

«Сумоглядні ваші співи,
Все лиш горе та неволя,
Мов нема ніяких цвітів
Крім будяччя серед поля.
Чорним вкривалом жалоби
Ясне небо ви закрили,
В людських серцях горе, злобу
Й зопсуття лиш ви відкрили.
Зависті пожар зловіщий
Серед люду ятрите ви,
Замість радощів, любові –
Всіх до бою зовете ви.
Брудом буденним сплямили
Чисту красоти святиню,
Ви в шинок з висот небесних
Затягли пісень богиню!»
Так гнівним говорять словом
Ситі судді естетичні
І ридають, що засохли
Давні хвилі поетичні.
«Висхли хвилі, заніміло
Чистеє вітхнення слово;
Як не ми його відновим,
То не віджиє наново».
Хухають вони і шепчуть
Естетичнії формули,
Крають, латають і ліплять
Світ будущий із бібули.
А життя йде своїм ходом.
Хвиля мислі, хвиля духу
Розливаєсь, їх ридання,
Ані формул їх не слуха.

Іван Франко

Читати ще вірші:


Ой ти, дівчино, з горіха зерня
Ой ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько – колюче терня? Чом твої устонька – тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва? Чом твої очі сяють тим чаром, Що то запалює серце пожаром? Ох, тії очі темніші ночі, Хто в них задивиться, й сонця не хоче! І чом твій усміх – для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта? Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе! Тебе видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи, загублю душу.

Олі
Коли часом на вулиці побачу Вдову убогу, сиротя мізерне, Що к мені руку простяга жебрачу, В німім благанні очі к мені зверне, Тремтить в лахмітті, босе, на морозі, Сльотою бите й гордуванням ситих, – Огнем на серце капають ті сльози, Той жаль голодних, нищих і невкритих. І думаєсь мені: «Недовго, може, Коли мене важка прийме могила, І ти отак підеш на роздорожжє О хліб просить, моя дружино мила! І зжовкне, зв’яне те лице, що нині Так любим сяйвом, щирістю ясніє, Погаснуть очі, що сміялись к мині, Жура зв’ялить тебе, моя надіє! І діти наші – ох, аж серце в’яне! – Сльотою биті, босі, у лахміттю, На сльози й горе непросвітно-тьмяне, Як сиротята, геть підуть по світу». І тайком я тремтячою рукою Остатній гріш їм ткну й гадаю: «Може, Хтось змилуєсь колись і над тобою І сиротятам нашим допоможе».

Отсе тая стежечка
Отсе тая стежечка,
Де дівчина йшла,

Пісня і праця
Пісне, моя ти сердечна дружино, Серця відрадо в дні горя і сліз, З хати вітця, як єдинеє віно, К тобі любов у життя я приніс. Тямлю як нині: малим ще хлопчиною В мамині пісні заслухувавсь я; Пісні ті стали красою єдиною Бідного мого, тяжкого життя. «Мамо, голубко! – було налягаю. – Ще про Ганнусю, шумильця, вінки!» «Ні синку, годі! Покіль я співаю, Праця чекає моєї руки». Мамо, голубко! Зарана в могилі Праця й недуга зложили тебе, Пісня ж твоя в невмираючій силі В мойому серці ясніє, живе. Ох, і не раз тая пісня сумненька В хвилях великих невгодин життя Тихий привіт мені слала, мов ненька, Сил додала до важкого пуття. «Синку, кріпися! – мені ти твердила.– Адже ж не паном родився ти, чей! Праця, що в гріб мене вчасно вложила, Та лиш тебе доведе до людей». Правда, матусю! Спасибі за раду! Я її правди не раз досвідив. Праця дала до життя мні принаду, Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив. Праця ввела мене в тайники темні, Відки пісень б’є чарівна нора, Нею дива прояснилися земні, Загадка нужди людської стара. Пісня і праця – великі дві силі! Їм я до скону бажаю служить; Череп розбитий – як ляжу в могилі, Ними лиш зможу й для правнуків жить.

Пісня будущини
Знов час прийде, коли з погорди пилу
Ти отрясешся й ясною звіздою

Пісня геніїв ночі
По боях земного життя
Чи в повні свіжих сил;

Поєдинок
Клубами вився дим. Ревли гармати,
Свистіли кулі, мов незримі змії,

Поезія
В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш, Та в поспіху їх безучасно лишаєш. Часом лиш попадесь лице характерне, Що взір поневолі до себе приверне. Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку – Найближча хвилина приносить розлуку. Та довго ще в тямці відтіль і відсіль Не раз визирає приязний профіль. Та де з ким тісніше злучив тя шлях долі Чи в бою, чи в праці на рідному полі. Живеш поруч нього, смієшся і плачеш, Здається, всі думи в душі його бачиш. Здається, все ясне, і гнів його й ласка, – Аж глянеш пильніше: все маска і маска. Лиш маску ти знаєш, її ти любив, Що криєсь за нею – і хто ж се зглубив? Часом лиш припадок ту маску відхилить – Зирнеш і жахнешся: «Чи взір мене милить? Чи знав я сю постать, чи бачив уже? Лице мов знайоме, та зовсім чуже!» Профілі і маски – ось поле розлоге! Ось все, що дає нам життя наше вбоге. І вбогі жили б ми, понурі, як мари, Якби не поезії дивнії чари. Вона ті профілі хапа на льоту, Дає їм безсмертне життя, теплоту; Всі маски свобідно вона відхиляє І в душах, мов в книзі, вигідно читає. Укритеє щастя, мов мати дитину, Вона обгортає у теплу ряднину. Незримії сльози, що плаче душа, Вона поцілуєм своїм осуша.

Присвята
Він був сином мужика — і став володарем в царстві духа.
Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури.

Рідне село
І знов я бачу тя, село моє родинне, Як бачив тя тоді, коли життя дитинне Плило, немов малий потічок серед трав, Що в’єсь несміло між дрібними камінцями. Дрібних утіх і я тут зазнавав, Задля дрібних гризот лице росив сльозами. Тоді цікаво ще на світ я поглядав, Не знав, що далі там, за твоїми хатками, За лісом, що шумить довкола. І не раз Питав я річки, де пливе вона від нас, І думкою гонив її тихенькі хвилі Поза закрутину далеку і стрімку. І дуба-велетня в сусідському садку Не раз розпитував, на чиїй він могилі Щасливій виріс, так високий і розлогий? І люди всі були мені так близькі, милі, І знав я всі стежки довкола, всі дороги, І зрідка лиш моя душа за обруб твій Летіла в ширший світ. Та чи дитям у тобі Я був щасливий? Дух дитячий мій Чи ж перших вдарів зла тут не зазнав на собі? Чи ж перші золоті надії Не розвивались тут, мов квіти веснянії, Морозом збитії? Чи пориви гарячі М’якої ще душі сміхом тут не топтались, Докором не душились? Чи ж не ллялись Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі, Під тиском вчасних ще і недитячих мук? Хіба ж душа моя, ще чиста, ніжна, біла, Тут, в рідному селі, уперве не щеміла Під дотиком твердих, брудних і грубих рук? Хіба ж не почала ще тут всисатись в груди Та трута лютая, що й досі духа тлить? Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, труди І боротьбу з життям? Чого ж тепер болить Душа моя, коли по довгому часі Я в тобі опинивсь, на сугорби отсі Злим вихром загнаний? Стоїш ти, як стояло, Самотнє і дрібне, дитя мов, що сховало В зелені бур’яни головку кучеряву. Довкола ліс гуде тужний, таємний спів, Що ще круг моєї колиски гомонів, Тебе мов обтулив в полу свою темнаву. І річка та сама хлюпочеться, тривожно Повзе поміж високих берегів, І верби ті самі, і дуб той, що шумів Понад дитиною… Чого ж так судорожно Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє Село? Чи жаль мені за тим тісним спокоєм, За тим життям, що, хоч так біднеє І сіреє, пливе коритом тихим своїм? За щастям слимака того, що в шкаралущі Ховається? За незнання смерком? Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком На бурі, громи й град, шукати, де зцілющий Потік знання пливе? О ні, о ні! Не того так сьогодні жаль мені, Не тим душа моя так важко заболіла, А тим, що тяжча ще пригноба тут засіла На лицях, голови недоля вниз хиляє, Під віддихом її вся радість завмирає І приязнь гасне враз з любвою, Котрої сім’я тут мені у серце впало. Отим-то тяжко так мені у тобі стало. Прощай, село моє! Що тут мене держало, Те щезло; що тепер держить – Таке важке, що, мов гора, тяжить На серці. Геть іду – і плачу над тобою.