Не знаю, що мене до тебе тягне

Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне

І в груді щось метушиться, немов
Давно забута згадка піль зелених,
Весни і квітів, – молода любов
З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вирвався з тюрми на світ;
Таким веселим, щирим і лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.

І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твоє лице тривожно так гляджу, –
Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла мені,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серці щось порвалось би на дні,
З очей би сліз потік полявся рвучий.

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
І приязнь мусила б нам надокучить,
В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,
Роздільно нам прийдеться і вмирать.

Припадком лиш не раз тебе видаю,
На мене ж, певно, й не зирнула ти;
Та прецінь аж у гріб мені – се знаю –
Лице твоє прийдеться донести.

Вірші Івана Франко про любов Іван Франко

Читати ще вірші:


Не надійся нічого
Як ти могла сказати се так рівно, Спокійно, твердо? Як не задрижав Твій голос в горлі, серце в твоїй груді Биттям тривожним не зглушило ті Слова страшні: "Не надійся нічого!" Не надійся нічого! Чи ти знаєш, Що ті слова – найтяжчая провина, Убійство серця, духу і думок Живих і ненароджених? Чи в тебе При тих словах не ворухнулась совість? Не надійся нічого! Земле-мамо! Ти, світе ясний? Темното нічна! Зірки і люди! Чим ви всі тепер? Чим я тепер? О, чом не пил бездушний? Чом не той камінь, не вода, не лід? Тоді б не чув я пекла в своїй груді, І в мізку моїм не вертів би нор Черв’як неситий, кров моя кипуча В гарячці лютій не дзвонила б вічно Тих слів страшних: "Не надійся нічого!" Та ні, не вірю! Злуда, злуда все Живущої води в напій мені Ти долила, а жартом лиш сказала, Що се отрута. Бо за що ж би ти Могла вбивать у мене душу й тіло? Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли Уста твої мене вбивати мали, – Лице твоє бліде, тривожні очі, Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза, Все мовило мені: "Не вір! Не вір!" Ти добра, щира! О, не ошукаєш Мойого серця гордості лускою! Я зрозумів тебе! Ти добра, щира! Лиш бурі світу, розчаровань муки Заволокли тебе отим туманом. І в серці своїм знов я чую силу Розсіяти туман той, теплотою Чуття і жаром думки поєднати Теб з життям – і в відповідь тобі Я кличу: "Надійсь і кріпись в борбі!"

Не пора
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!

О. О.
«Сумоглядні ваші співи, Все лиш горе та неволя, Мов нема ніяких цвітів Крім будяччя серед поля. Чорним вкривалом жалоби Ясне небо ви закрили, В людських серцях горе, злобу Й зопсуття лиш ви відкрили. Зависті пожар зловіщий Серед люду ятрите ви, Замість радощів, любові – Всіх до бою зовете ви. Брудом буденним сплямили Чисту красоти святиню, Ви в шинок з висот небесних Затягли пісень богиню!» Так гнівним говорять словом Ситі судді естетичні І ридають, що засохли Давні хвилі поетичні. «Висхли хвилі, заніміло Чистеє вітхнення слово; Як не ми його відновим, То не віджиє наново». Хухають вони і шепчуть Естетичнії формули, Крають, латають і ліплять Світ будущий із бібули. А життя йде своїм ходом. Хвиля мислі, хвиля духу Розливаєсь, їх ридання, Ані формул їх не слуха.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня
Ой ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько – колюче терня? Чом твої устонька – тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва? Чом твої очі сяють тим чаром, Що то запалює серце пожаром? Ох, тії очі темніші ночі, Хто в них задивиться, й сонця не хоче! І чом твій усміх – для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта? Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе! Тебе видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи, загублю душу.

Олі
Коли часом на вулиці побачу Вдову убогу, сиротя мізерне, Що к мені руку простяга жебрачу, В німім благанні очі к мені зверне, Тремтить в лахмітті, босе, на морозі, Сльотою бите й гордуванням ситих, – Огнем на серце капають ті сльози, Той жаль голодних, нищих і невкритих. І думаєсь мені: «Недовго, може, Коли мене важка прийме могила, І ти отак підеш на роздорожжє О хліб просить, моя дружино мила! І зжовкне, зв’яне те лице, що нині Так любим сяйвом, щирістю ясніє, Погаснуть очі, що сміялись к мині, Жура зв’ялить тебе, моя надіє! І діти наші – ох, аж серце в’яне! – Сльотою биті, босі, у лахміттю, На сльози й горе непросвітно-тьмяне, Як сиротята, геть підуть по світу». І тайком я тремтячою рукою Остатній гріш їм ткну й гадаю: «Може, Хтось змилуєсь колись і над тобою І сиротятам нашим допоможе».

Отсе тая стежечка
Отсе тая стежечка,
Де дівчина йшла,

Пісня і праця
Пісне, моя ти сердечна дружино, Серця відрадо в дні горя і сліз, З хати вітця, як єдинеє віно, К тобі любов у життя я приніс. Тямлю як нині: малим ще хлопчиною В мамині пісні заслухувавсь я; Пісні ті стали красою єдиною Бідного мого, тяжкого життя. «Мамо, голубко! – було налягаю. – Ще про Ганнусю, шумильця, вінки!» «Ні синку, годі! Покіль я співаю, Праця чекає моєї руки». Мамо, голубко! Зарана в могилі Праця й недуга зложили тебе, Пісня ж твоя в невмираючій силі В мойому серці ясніє, живе. Ох, і не раз тая пісня сумненька В хвилях великих невгодин життя Тихий привіт мені слала, мов ненька, Сил додала до важкого пуття. «Синку, кріпися! – мені ти твердила.– Адже ж не паном родився ти, чей! Праця, що в гріб мене вчасно вложила, Та лиш тебе доведе до людей». Правда, матусю! Спасибі за раду! Я її правди не раз досвідив. Праця дала до життя мні принаду, Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив. Праця ввела мене в тайники темні, Відки пісень б’є чарівна нора, Нею дива прояснилися земні, Загадка нужди людської стара. Пісня і праця – великі дві силі! Їм я до скону бажаю служить; Череп розбитий – як ляжу в могилі, Ними лиш зможу й для правнуків жить.

Пісня будущини
Знов час прийде, коли з погорди пилу
Ти отрясешся й ясною звіздою

Пісня геніїв ночі
По боях земного життя
Чи в повні свіжих сил;

Поєдинок
Клубами вився дим. Ревли гармати,
Свистіли кулі, мов незримі змії,