«Земле, моя всеплодющая мати…»

Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!
Дай теплоти, що розширює груди,
Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить
Чисту любов!
Дай і огню, щоб ним слово налити,
Душі стрясать громовую дай власть,
Правді служити, неправду палити
Вічну дай страгть!
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам — в серце кривди влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать!

Вірші Івана Франко 16 рядків Вірші Івана Франко про землю Іван Франко

Читати ще вірші:


«Колись в сонетах Данте і Петрарка…»
Колись в сонетах Данте і Петрарка,
Шекспір і Спенсер красоту співали,

«Лице небесне прояснилось…»
Лице небесне прояснилось
І блиском розкоші займилось,

«Мій раю зелений…»
Мій раю зелений, Мир-зіллям маєний, Стелися круг мене В далекую даль! Пречудний спокою, Витай надо мною. Святою рукою Прогонюй мій жаль! Як сонечко сяє! Як вільно гуляє По вільному краї Мій погляд кругом! Луги за ланами, Село між садами І мир між хатками, Спокій над селом. А люди щасливі, Брати мов зичливі, На прадідній ниві Працюють поспів… І пісня лунає Від краю до краю: Тут пана немає, Немає й рабів! О краю мій, світе! Щоб раз тебе вздріти, Я рад був терпіти Весь вік у ярмі. А днесь тя щоднини З утіхов дитини Видаю, єдиний, У снах, у тюрмі.

«Місяцю-князю!..»
Місяцю-князю!
Нічкою темною

«Ми оси, ми оси!..»
Ми оси, ми оси!
Хто любить приноси,

«Ні, не любив на світі я нікого…»
Ні, не любив на світі я нікого Так, як живому слід живих любить, Щоб, не зрікаючись себе самого, Ввійти в другого душу, переймить Його думки, його бажанням жить, Не думавши добро творить із того, І так, незамітно зовсім для нього, Вести його, де вища ціль манить. Відразу бути паном і слугою, Зректись себе і буть самим собою – Отак любить ніколи я не вмів. Чи самолюбства в мні замного стало, Чи творчих сил живих було замало? Чи шлях життя мене фальшиво вів?

«Не винен я тому, що сумно співаю…»
Не винен я тому, що сумно співаю, Брати мої! Що слово до слова нескладно складаю – Простіть мені! Не радість їх родить, не втіха їх плодить, Не гра пуста, А в хвилях недолі, задуми тяжкої Самі уста Їх шепчуть, безсонний робітник заклятий Склада їх – сум; Моя-бо й народна неволя – то мати Тих скорбних дум.

«Не довго жив я в світі ще…»
Не довго жив я в світі ще,
Та встиг чимало вже зазнати.

«Не забудь, не забудь…»
Не забудь, не забудь Юних днів, днів весни, – Путь життя, темну путь Проясняють вони. Злотих снів, тихих втіх, Щирих сліз і любви, Чистих поривів всіх Не встидайсь, не губи! Бо минуть – далі труд В самоті і глуші, Мозолі наростуть На руках і душі. Лиш хто любить, терпить, В кім кров живо кипить, В кім надія ще лік, Кого бій ще манить, Людське горе смутить, А добро веселить, – Той цілий чоловік. Тож сли всю життя путь Чоловіком цілим Не прийдесь тобі буть – Будь хоч хвилечку ним. А в поганії дні, Болотянії дні, Як надія пройде І погасне чуттє, Як з великих доріг Любві, бою за всіх На вузькі та круті Ти зійдеш манівці, Зсушить серце жура, Сколять ноги терни, – О, тоді май життя Вдячно ти спом’яни! О, тоді ясні сни Оживлять твою путь… Юних днів, днів весни Не забудь, не забудь!

«Не люди наші вороги…»
Не люди наші вороги,
Хоч люди гонять нас, і судять,