Із книги Вігілій
Ні світла, ані кроків на майдані.
Ніч – наглухо – у володіння власні.
Лише душа, як верховіття в лісі, –
Все глибше й – далі – від тандит щоденних.
Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.
Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.
Позаду – проминальне і облесне.
Єдиний дзвін, що бамка щогодини.
Все видовжилося й позатихало.
І тільки серед обрисів похилих,
На лінії, що ділить світле й темне,
Громаддя слуху – сторожке й невтомне. –
У снах маячить, хоч ніхто не спить
Як голос, віддалі. І нескінченна путь.