“Українці в Росії живуть…”

Українці в Росії живуть,
Знають мову російську, як рідну,
Служать словом і працею гідно,
Путь Росії — то їх власна путь.

Росіян не збагнути ніяк:
Стільки років живуть з нами поруч,
Але мови не вчать принципово.
Росіяни, брати, як же так?

Чом поваги до брата нема?
Чи вважаєте нас другим сортом?
Якщо так, то зневага ця — сором,
Це не велич Русі, а ганьба!

Вірші Віталія Іващенко про мову Віталій Іващенко

Читати ще вірші:


“Чомусь так мало виражені в слові…”
Чомусь так мало виражені в слові Миттєвості, в яких життєва суть: Коли душа співає гімн любові, І пристрастей завершується путь. Одні нарешті. Тиша. Мовчки стежу За кожним рухом, бо німі вуста. Спадає з тебе марево одежі, І світиться жіноча красота. О, скільки я чекав на мить такую! Передчуваю пристрастей обвал, Затамувавши подих, я цілую Грудей твоїх замріяний овал. Не вірять очі, що я все це бачу, Тому не зупинити ніжних рук, Цілую все — духмяну і гарячу, Я ледь не плачу від солодких мук. Зникає розум. Рухи всі — стихія, Двох ніжностей закоханих двобій. Усе єство у захваті радіє, І серце мліє — я в тобі, в тобі! Не зупинитись і не перервати Цей поступ до блаженного злиття. Все яскравіші насолоди шати, Все ближче й ближче апогей життя. В зустрічних рухах райська насолода, Бажання, і прохання, і мета. І світлий стогін — наче нагорода — З гарячих вуст збентежено зліта. Злились тіла і душі. Світ зникає. Все завмирає і кудись летить. Віднині і навіки нас єднає Краплинка щастя — — ця прекрасна мить.

“Я розмовляти починав російською…”
Я розмовляти починав російською: Була евакуація, війна. Російська школа, потім вуз російський, Мені була мов рідною вона. В десятому коліні українець, Двомовність власну я тоді сприймав Як щось природне, як культури рівень, І запитань собі не задавав, Чому батьки чим далі, тим частіше Спілкуються російською, і нас До неї навертають, мов чистіша Вона від рідної. І ще не раз Я бачив закопиленії губи, Зневаги холод в погляді відкрив Тоді, коли закохано і любо Я рідною співав і говорив. Отут і я задумався: допоки Нас матимуть за другорядний люд? Співучу мову, ніжну і високу, Сприймати будуть як словесний бруд. Ми не самі дійшли до цього стану, Нас зневажали ще з царя Петра, Культуру нашу нищено і гнано, Для них ми — бидло, здібне лиш орать. Де ж наша гідність, скривджений мій брате, Чи мало ми здолали перешкод? Навчимось рідне слово шанувати. Прекрасну мову має мій народ!

“Мені щемить на серці — мчать літа…”
Мені щемить на серці — мчать літа, І з кожним днем все швидше, швидше, швидше, Душа тривожним сумом оброста, Кохання мрія безголосо кличе. Буває, серед тисячі очей Побачу раптом наче рідні очі. Я простягнути руку й серце хочу, Розкрити душу, що жива іще. В ній стільки мрій, бажання і тепла, В ній стільки ласки зібрано за роки, В часи зневіри віру зберегла У почуття прекрасні і високі. Як це сказати? Зупинити як Тих, хто в самотність впевнено крокує? Душі бажаній як подати знак, Що нам обом тепла сердець бракує? Ніяк не скажеш, хоч і не німий. Ніхто чужого слухати не хоче. Усі чужі. Тому душа щемить, І в самоті живі згасають очі.