Учитель

Учитель мій! Як ми тебе любили,
як слухали тебе в полоні юних мрій!
У пам’яті моїй тримає років сила
твій тихий карий зір і кашель твій сухий.

Ти нас повів закохано і сміло
в незнаний світ, чудесних повний чар.
В твоїх словах, що ми в серцях лишили,
пізнали ми любові й дружби жар.

Закони вод, вітрів, і хмар, і світла
одкрились нам у ті далекі дні.
З тобою наша молодість розквітла
і наших дум пориви огняні.

Як гарно нам в фантазії просторах
було блукать, все чарувало нас.
Звучав наш сміх в широких коридорах
під час перерв у той далекий час.

Твій добрий зір в моїй уяві лине…
Чи сніг летів, чи квітнув теплий май,
ти вчив любити подвиги людини,
красу труда й безсмертний рідний край.

Ось ти ідеш повільною ходою
і слухаєш, як день шумить життям,
а ми, малі, вітаємось з тобою,
і тепло так всміхаєшся ти нам.

Урок останній. Сонце над землею
сіяло нам. Ми радісні були.
І у життя тепло душі твоєї
ми крізь вітри й негоди понесли.

Василь Мефодич, по тобі в скорботі
з нас не один заплакав і зітхнув,
коли в далекій рідній Третій Роті
на цвинтарі навіки ти заснув.

І хай з тих днів згубили лік ми рокам,
завжди, завжди, як сонячний салют,
для нас сіяє подвигом високим
твій благородний, безкорисний труд.

1956

Сосюра Володимир

Читати ще вірші:


Хлопчик
У полоні білому, в Одесі,
я згадав: у гуркоті навал

Хто в рідному краї тепло здобуває …
Хто в рідному краї тепло здобуває З пластів у підземнім бою, Хто в полі ростить все нові урожаї, Той любить Вітчизну свою. Хто молодість нашу і світ ясновидий Леліє у ріднім краю, Хто ворога серцем усім ненавидить, Той любить Вітчизну свою. Тому вона рідна, тому вона мила Й миліша за інші краї. Як мати, вона нас для щастя зростила, Тож будем любити її! Квітучих садів нахиляються віти… Вона ж як весна молода! Для неї, для неї і жити й творити Під прапором миру й труда! 1955

Червона зима
I
Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,

Шахти, терикони …
Шахти, терикони, заводські вогні… Місяць в травах тоне… І пісні, пісні… Доля ти піснярська, доленько моя! Сторона шахтарська, син твій, син твій я! Там, де обрій, в полі неба мрійна гать. Золоті тополі за Дінцем шумлять. Про крейдяні гори не забуду я, де молилась зорям матінка моя. Піснею лечу я над простором нив, землю я цілую, по якій ходив. Кров моя вирує в жилах, наче спів… Землю я цілую, ту, що полюбив. 1955

Я пам’ятаю: у забої …
Я пам’ятаю: у забої рубали вугіль шахтарі, де каганець боровся з тьмою, як промінь ранньої зорі. Там, над землею, неба шати, весняних сповнені окрас. Як важко лежачи рубати блискучий вугіль раз у раз! Але повіяв на дороги свободи вітер весняний, і шахтарям на допомогу прийшли машини у забій. Вони помножили нам сили за щастя в трудовій борні, і кайла крицю замінили комбайна мускули стальні. Як сон далекий, рабства роки… Погаснув каганець блідий, і сяйва денного потоки прийшли з машинами в забій. Немов пройшли весняні грози у штреках, темних і глухих… Гуркочуть там електровози, де коногона свист затих. Іде шахтар. У нього сяб маленьке сонце на чолі. І серце піснею вітає Атланта рідної землі. За день у ночі горобині він бився з тьмою недарма. Це він, на радість Батьківщині, всю землю на плечах трима. 1956

Як я люблю тебе, мій краю вугляний …
Як я люблю тебе, мій краю вугляний, твій кожний камінець, твою билину кожну, де я пішов на бій за щастя вдаль тривожну, що снилося мені в заграві заводській… Коли доводиться в краях твоїх бувати, од щастя плачу я, і плачу, і сміюсь… Щоб сили для пісень джерельної набрати, я серцем до землі донецької тулюсь. Ті верби над Дінцем, що я повз них проходив, і рейок димний дзвін, і шахти на горі, куди біжать, біжать вагончики з заводу, смуглява дітвора, щасливі матері… Це там, це там, це там зростали ми й любили, і я горджусь, що я землі моєї син, де силу мускулів машини замінили, щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвін, Щоб він злетів орлом в простори наукові, щоб шлях пізнав до зір не тільки у піснях. Я шлю тобі слова безмірної любові, донецький краю мій, на твій громохкий шлях. Цвіти, сіяй, грими! Чаруй життя красою і прокладай нову, іще не знану путь! В майбутнє ідучи веселою ходою, у щасті про свого поета не забудь. 1959

“Іду я стежкою дзвінкою…”
Іду я стежкою дзвінкою, так вільно й молодо мені, і Марс горить переді мною в непереборній вишині. Над далиною голубою віків гармонії печать, і наче крила за спиною в просторах світових шумлять. Я хочу піснею ясною прославить радість на землі, щоб юні повною луною вона цвіла у днів далі. Повітря медом лине в груди, і грає зорями блакить. Так хто ж сказав, що я не буду з тобою, пісне, в світі жить?!

“Айстри задумані, квіти останнії…”
Айстри задумані, квіти останнії, осені пізньої сльози багрянії… Сумно шепочеться вітер над вами, і обмиває вас небо дощами. Ви як любов, що весни не зазнала і як вечірня зоря одсіяла. Айстри задумані, квіти останії, осені пізньої сльози багрянії…

“Блукає осінь. Безгомінням…”
Блукає осінь. Безгомінням цвіте її очей блакить, і у садах під вітром синім багняний плащ її шумить. Вона мете сумні алеї, де пада золото руде, і важкогривий кінь за нею на чорнім поводі іде. Вже на квітках іней — не роси, і недалеко вже до дня, як сяде осінь жовтокоса на чорногривого коня, востаннє гляне на алеї в диханні голоду й біди і в даль поїде… А за нею сніг замітатиме сліди…

“Вже осені кругом передчуття…”
Вже осені кругом передчуття… І павутиння срібно простяглося між саду віт. Упавши в небуття, пожовклий лист торкнув моє волосся, немов шепнув: "Забудь, забудь про все, як я забув про те, що звем життям ми. Мене холодний вітер понесе і замете печальними снігами, як і тебе — байдужий вихор літ, і знать ніхто, і знать ніхто не буде, що ти колись  любив, співав цей світ і що тебе за це любили люди". Як тихо скрізь. Поволі гасне день. Але, як те, що знову він приходить, листком пожовклим з дерева пісень я не впаду у пам’яті народу.