“Ти з’являєшся, як ранок…”

Ти з’являєшся, як ранок…
Там, на заході ще ніч,
А на сході уже небо
Червоніє від проміння,
Блиску сонця золотого…
Як в чеканні б’єтся серце!

Ти ідеш, як день блискучий!
Все радіє навкруги,
Все впилось очима в сонце,
Все співає йому гімни,
Простяга до його руки…
Як радіє, квітне серце!

Ти проходиш… ніби вечір…
Там, на заході, ще день,
Там ще небо в барвах грає,
А на сході вже, як демон,
Чорна ніч розкрила крила…
Як щемить у щемках серце!

Вірші Олександра Олеся 16-18 рядків Вірші Олександра Олеся про любов Олександр Олесь

Читати ще вірші:


“Уймають болі єдині сни…”
Уймають болі єдині сни,
У сні лише мій біль стихає, —

“Хіба не бачите, що небо голубіє…”
Хіба не бачите, що небо голубіє, Що сонце ранками всміхається ніжніш, Що вся земля в якімсь чеканні дивнім мліє, І легше дихає, і дивиться ясніш. Хіба не чуєте, при що вітри шепочуть, І як з зітханнями зливається їх сміх… Хіба не чуєте, як голуби туркочуть, Як краплі котяться і падають із стріх. Хіба не вірите, що скоро день засвіте, Що сонце наше вже з-за обрію встає, Що хід його спинить ніщо не зможе в світі, І цвіту нашого ніщо вже не уб’є!

“Хто в час пожежі край свій кине…”
Хто в час пожежі край свій кине
І, як боюн, в чужий втече,

“Як жити хочеться!..”
Як жити хочеться! Несказанно, безмірно…
Не надивився я ні на зелену землю,

“Яка краса: відродження країни!..”
Яка краса: відродження країни! Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів, Мовчали десь святі під попелом руїни, І журно дзвін старий по мертвому гудів. Коли відкільсь взялася міць шалена, Як буря, все живе схопила, пройняла, — І ось, — дивись, в руках замаяли знамена, І гімн побід співа невільна сторона. Так спить орел, — і враз, розкривши очі, Угледе світ, красу і простір голубий, І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче Про вільний льот орлів, про ранок золотий. Так море іноді всю ніч дрімає, І нагло хвилями, як крилами, заб’є, І дивно перлами і барвами заграє, І очі всесвіту до себе прикує. Летить воно, хвилюється і ллється, В обіймах сонячних і сяє, і тремтить, І щастям все життя йому в той мент здається, І все в той мент йому і годе, і щастить. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І де взялись ці хвилі сніжно-білі, Хто дивно так навчив їх грати і шуміть, З яких ясних країн чайки ці налетіли, Що вміють ніжно так і плакать, і жаліть?.. Чайки, чайки! Тоді не треба плачу, Коли іде борьба за волю, за життя, Коли на хмарах я вже дивний відблиск бачу І сонця жданого блискуче вороття.

Айстри
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,

Безсмертники
Вони давно вже втратили життя,
В них згасло все, що тільки малось,

В Криму (уривок)
Осріблені місяцем гори блищать,
Їм кедри і сосни казки шелестять,

В роковини Шевченка
Одно питання мимоволі Весь час в думках моїх встає: Чому не вгледів він сонця волі, Чому тепер він не жиє?
Якими дужими громами Пророчий голос би гримів, Якими буйними річками Котивсь, шумів би його спів!?

Заходить сонце
Праворуч — сонце і пожежі! Палають гір високих вежі, Палають хвилі вогняні, І хмари в димі і огні. Ліворуч — сиза казка ночі, Чиїсь ласкаві ніжні очі, Чиїсь зітхання, шелест, шум, І тихий стогін, тихий сум. Ліворуч — місяць ллє проміння, І на воді горить каміння… Ліворуч — місяць іскри ллє, Мов в небі золото кує. Ліворуч — місяць сплів мережку І застилає нею стежку, Мов зараз буде в млі ясній Цариця ночі йти по ній. …Погасли хвилі, гори, хмари, — І над землею в’ються чари, І над землею в’ються сни… Забудься, серце, і засни…