“Туди, де в синім неба морі…”

Туди, де в синім неба морі
немов тремтить Чумацький Шлях,
я понесу тебе над зорі
в моїх закоханих піснях.

Любові повний до нестями,
мов непогасную свічу,
там, за далекими світами,
нову я зірку засвічу.

Вона сіятиме, жадана,
привітом дальнім крізь ефір…
То будеш ти, моя кохана,
найкраща із небесних зір!

Вірші Сосюри 12 рядків Вірші Сосюри про любов Сосюра Володимир

Читати ще вірші:


“У кроках мільйонів і крок мій звучить…”
У кроках мільйонів і крок мій звучить,
і в хорі пісень моя пісня летить,

“У синім безгомінні…”
У синім безгомінні задуми скрізь печать. Мелодії осінні в душі моїй звучать. А листя веремія несе свою печаль. На чорному коні я в блакитну лину даль. Кінь жовті трави хрума, а путь — немов змія. Цей кінь — моя задума, цей кінь — журба моя.

“Це було на острові Цейлоні…”
Це було на острові Цейлоні,
де цвітуть веселкові гаї.

“Чи знаєш ти світання в полі…”
Чи знаєш ти світання в полі або в задуманих садах, коли од щастя мимоволі сіяють сльози на очах? Щебечуть птиці, вітер лине, немов дитинства дальні дні, і кожна квітка і стеблина до тебе тягнуться в півсні. А ти ідеш. На небокраї яка краса огнів сія! Й разом з природою співає душа закохана твоя. І тільки серце б’ється дуже. Здається, так би вічно йшов… Якщо ти знаєш це, мій друже, — ти знаєш, що таке любов.

“Я Вас любив, а Ви ніколи…” (Троянди)
Я Вас любив, а Ви ніколи Мене любити не могли, І от погасло сонця коло, Й мої троянди одцвіли. Немов підрізані ножем, Як і моя надія світла, О, як вони тяглись до світла Крізь тьму з благанням і плачем! Але не вбить любов чудесну, Що так сіяла в їх сльозах… Вони умерли, щоб воскреснуть В моїх закоханих піснях!

“Я знаю силу слова…”
Я знаю силу слова —
воно гостріш штика

“Я люблю, коли в листя зелене…”
Я люблю, коли в листя зелене дерева одягає весна, і під вітром хитаються клени, і співає в квітках далина. Ще задумані далі безкраї зачаровують душу мою, коли жито в полях достигає і зозуля кує у гаю. І так гарно під небом глибоким на дніпрову дивитись блакить, як під вітру задуманим кроком жовте листя в садах шарудить… Ще люблю голубу й неозору, сонцебарвну снігів далину і на шибках морозні узори, що нагадують серцю весну.

“Я — квітка осіння… Дощі мене мочать…”
Я — квітка осіння… Дощі мене мочать, рве вітер мої пелюстки… І сонце на мене світити не хоче, тумани пливуть од ріки. Була я колись і пахуча, й хороша… Та все це як сік у маю. І ранками сипле холодна пороша на бідну голівку мою. Пороша розтане, як сонце прогляне із хмар, як надія, на мить і зникне… І знов напливають тумани, і знову дощить і дощить… Без тебе я в’яну, згубив я свій спокій, але все надіюсь і жду, мов квітка осіння по бурі жорстокій в потоптаннім щастя саду.

“Як не любить той край, де вперше ти побачив…”
Як не любить той край, де вперше ти побачив солодкий дивний світ, що ми звемо життям, де вперше став ходить і квіткою неначе в його теплі зростав і усміхавсь квіткам! Як не любить той край, що дав тобі і силу, і гострий зір очей, і розум молодий, і далі, що тобі красу свою одкрили, і моря голубий, розгойданий прибій… Він радість у труді і творчих дум польоти тобі для слави дав, як шум гаїв і рік, як сяйво сонячне усій твоїй істоті, як весни, що до їх тепла ти серцем звик. З тобою він у снах і наяву з тобою, ти разом з ним ростеш і змінюєшся з ним, милуєшся його нетлінною красою, бо він – твоє життя, твоя любов, твій дім.

Іще не скресла крига на Дніпрі…
Іще не скресла крига на Дніпрі,
а вже весни дихання благовісне