“Сном блакитним заснули поля…”

Сном блакитним заснули поля,
і долини, і гори, й діброви.
Одягла білу шубу земля,
білу шубу зимову.

Одлетіли давно журавлі
у південні країни з журбою,
і заснуло зерно у землі,
щоб проснутись весною,

коли очі розкриють поля,
затремтять і тополі, і клени,
й скине білую шубу земля
і одягне зелену.

Вірші Сосюри 12 рядків Вірші Сосюри про природу Сосюра Володимир

Читати ще вірші:


“Так ніхто не кохав. Через тисячі літ…”
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання… Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки… В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки… В’яне серце моє од щасливих очей, що горять в тумані наді мною… Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою… Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!.. Де ви бачили більше кохання?.. Я для неї зірву Оріон золотий, я — поет робітничої рані… Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання… Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки… В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки…

“Туди, де в синім неба морі…”
Туди, де в синім неба морі немов тремтить Чумацький Шлях, я понесу тебе над зорі в моїх закоханих піснях. Любові повний до нестями, мов непогасную свічу, там, за далекими світами, нову я зірку засвічу. Вона сіятиме, жадана, привітом дальнім крізь ефір… То будеш ти, моя кохана, найкраща із небесних зір!

“У кроках мільйонів і крок мій звучить…”
У кроках мільйонів і крок мій звучить,
і в хорі пісень моя пісня летить,

“У синім безгомінні…”
У синім безгомінні задуми скрізь печать. Мелодії осінні в душі моїй звучать. А листя веремія несе свою печаль. На чорному коні я в блакитну лину даль. Кінь жовті трави хрума, а путь — немов змія. Цей кінь — моя задума, цей кінь — журба моя.

“Це було на острові Цейлоні…”
Це було на острові Цейлоні,
де цвітуть веселкові гаї.

“Чи знаєш ти світання в полі…”
Чи знаєш ти світання в полі або в задуманих садах, коли од щастя мимоволі сіяють сльози на очах? Щебечуть птиці, вітер лине, немов дитинства дальні дні, і кожна квітка і стеблина до тебе тягнуться в півсні. А ти ідеш. На небокраї яка краса огнів сія! Й разом з природою співає душа закохана твоя. І тільки серце б’ється дуже. Здається, так би вічно йшов… Якщо ти знаєш це, мій друже, — ти знаєш, що таке любов.

“Я Вас любив, а Ви ніколи…” (Троянди)
Я Вас любив, а Ви ніколи Мене любити не могли, І от погасло сонця коло, Й мої троянди одцвіли. Немов підрізані ножем, Як і моя надія світла, О, як вони тяглись до світла Крізь тьму з благанням і плачем! Але не вбить любов чудесну, Що так сіяла в їх сльозах… Вони умерли, щоб воскреснуть В моїх закоханих піснях!

“Я знаю силу слова…”
Я знаю силу слова —
воно гостріш штика

“Я люблю, коли в листя зелене…”
Я люблю, коли в листя зелене дерева одягає весна, і під вітром хитаються клени, і співає в квітках далина. Ще задумані далі безкраї зачаровують душу мою, коли жито в полях достигає і зозуля кує у гаю. І так гарно під небом глибоким на дніпрову дивитись блакить, як під вітру задуманим кроком жовте листя в садах шарудить… Ще люблю голубу й неозору, сонцебарвну снігів далину і на шибках морозні узори, що нагадують серцю весну.

“Я — квітка осіння… Дощі мене мочать…”
Я — квітка осіння… Дощі мене мочать, рве вітер мої пелюстки… І сонце на мене світити не хоче, тумани пливуть од ріки. Була я колись і пахуча, й хороша… Та все це як сік у маю. І ранками сипле холодна пороша на бідну голівку мою. Пороша розтане, як сонце прогляне із хмар, як надія, на мить і зникне… І знов напливають тумани, і знову дощить і дощить… Без тебе я в’яну, згубив я свій спокій, але все надіюсь і жду, мов квітка осіння по бурі жорстокій в потоптаннім щастя саду.