Сідоглавому

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, –
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво, –
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана, –
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм –
Празнична одежина,
А мій – то труд важкий,
Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування, –
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь –
Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови, –
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

Іван Франко Філософські вірші Івана Франко

Читати ще вірші:


Сікстинська Мадонна
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі

Сипле, сипле, сипле сніг
Сипле, сипле, сипле сніг. З неба сірої безодні Міріадами летять Ті метелики холодні. Одностайні, мов жура, Зимні, мов лихая доля, Присипають все життя, Всю красу лугів і поля. Білий килим забуття, Одубіння, отупіння Все покрив, стискає все До найглибшого коріння. Сипле, сипле, сипле сніг, Килим важче налягає… Молодий огонь в душі Меркне, слабне, погасає.

Співакові
Будь ти, співаче, як божа пшениця, Пісня твоя – золотеє зерно! Скоро в лушпині доспіє воно, Колос униз починає хилиться. Знає той колос, стебло і лушпина, Що для зерна вони тільки й росли, Що лиш тоді воно повне, коли Весь живий сок свій в нім зложить ростина. Знає той колос, стебло і лушпина, Що, як доспіє зерно золоте, Серп їх нещадний зітне і змете І що зерно те їх смерті причина. Але ж, леліючи в темній обслоні Сочні зерняточка, знає стебло, Що на будуще воно принесло Нове, багатше життя в своїм лоні. Так весь свій мозок, і нерви, і серце Й ти в свою пісню, співаче, вкладай, Біль свій, і щастя, й життя їй віддай. Будь її колос, лушпина й стебельце!

Супокій
Супокій – святеє діло В супокійнії часи, Та сли в час війни та бою Ти зовеш до супокою – Зрадник або трус єси. Бо коли народи в згоді Враз працюють, щоб природі Вирвать тайну не одну, В тьму життя влить світла досить, – Горе тому, хто підносить Самовільную війну. Та коли в робучу пору В нашу хату і комору Закрадаєсь лиходій, Щоб здобуток наш розкрасти, Ще й на нас кайдани вкласти, – Чи й тоді святий спокій?..

Твої очі, як те море
Твої очі, як те море Супокійне, світляне; Серця мого давнє горе, Мов пилинка, в них тоне. Твої очі, мов криниця Чиста на перловім дні, А надія, мов зірниця, З них проблискує мені.

Тетяна Ребенщукова
Старці і книжники грізно накинулись
Каменувати тебе:

Товаришам
І вас зі своїх зборів проженуть
Старих порядків лицарі гордії,

Товаришам з тюрми
Обриваються звiльна всi пута, Що в’язали нас з давнiм життем; З давнiх брудiв i думка розкута — Ожиємо, брати, ожиєм! Ожиємо новим ми, повнiшим I любов’ю огрiтим життєм; Через хвилi мутнi та бурливi До щасливих країв попливем. Через хвилi нещасть i неволi, Мимо бур, пересудiв, обмов, Попливем до країни святої, Де братерство, i згода, й любов. Ми ступаєм до бою нового Не за царство тиранiв, царiв, Не за церков, попiв, анi бога, Нi за панство неситих панiв. Наша цiль — людське щастя i воля, Розум владний без вiри основ, I братерство велике, всесвiтнє, Вiльна праця i вiльна любов! Треба твердо нам в бою стояти, Не лякаться, що впав перший ряд, Хоч по трупах наперед ступати, Нi на крок не вертатися взад. Се ж остатня вiйна! Се до бою Чоловiцтво зi звiрством стає, Се поборює воля неволю, "Царство боже" на землю зiйде. Не молiться вже бiльше до бога: "Най явиться нам царство твоє!" Бо молитва — слаба там пiдмога, Де лиш розум i труд у пригодi стає. Не вiд бога те царство нам спаде, Не святi його з неба знесуть, Але власний наш розум посяде, Сильна воля i спiльний наш труд.

Тріолет
І ти лукавила зо мною!
Ах, ангельські слова твої

Три долі
З таємної безодні небуття
Маленьку іскорку, людськую душу