“Щоб зорь розірване намисто…”

Щоб зорь
розірване намисто
зібрати стане
у пригоді
непогамовне
товариство
суворооких зореходів
що знає
як до купи скласти
орбіт і формул
хитросплети
й слова
заплетені у казки
й думки
зіжмакані
в планети
допоки сплять
за днину снами
щоночі скарані
людини

І хтось схиляється над нами,
гойднувши ледь
комет чуприни.

Кацай Олексій

Читати ще вірші:


Астероїд
Нас, чорними зірками обпалених
у кострубатих нутрощах всесвіту,

Безсоння
А найголовніша безсоння потреба —
то є плюскотіти обличчям в пітьмі,

Буття
Незграбний вітер віхоли хвостом
гатив у хмаровища шкаралущу

Відкриття пам’ятника
Вдосвітку змовкнуть труби органи й гітари
винайдуть раптом кола свої квадратури

Вітер яблуковий
Вітер яблука з гілля зриває,
наче зрива стоп-кран…

Вдосвітку вздовж колії…
Нишком неначе досвідчений євнух
тихо мов нота що спить у трубі

Вертаємось…
Пропахнувши торішнім листям,
вкриває ультрафіолет

Вогнептах
Де зорі блищать мов облізлий той хром
де хмари із обрієм скуті

Втеча
Світло розбилось на скалки і в кришталевому смерку безладдя ледве в очах палахкоче смуток вечірнім багаттям варево чорних сузір’їв ллє порожнеча венова на керамічні обличчя ворога і чатового Відлюдкувате каміння викресливши з небокраю з прихистку хмар пурпурових ніч на будівлі сповзає й зорі віщують нам друзів бо від долівки до стелі форма пітьми що світла сотається є тунелем Вгвинтемося ми у нього крицею в поле магніту і з відчайдушністю дзигі кинеться шлях під копита карлики й звірі лускаті зникнуть в безодні нічниці й радощі поту солоні взнають обвітрені лиця невороття чорнотропи взнають азарт верхогонів бо золотими зірками наші підковані коні бо скрижанілу самотність душ приєднавши до духу вже вигопцьовує простір танцем одвічного руху.

Гра в дурня
Космонавтам дев’яностих
Час цифри у століть числі