«Ще щебече у садочку соловій…»

Ще щебече у садочку соловій
Пісню любую весноньці молодій,
Ще щебече, як віддавна щебетав,
Своїм співом весну красную вітав.
Та не так тепер в садочку, як було:
Вечір в маю, співом все село гуло,
По вулиці дівчатонька, наче рій,
На вишеньці висвистує соловій.
Не так нині, як бувало! Півсмерком
Не йдуть селом дівчатонька ходірком,
Не виводять співаночок на весь двір
Соловієві на вишеньці всупір.
Ось з роботи перемучені спішать,
Руки й ноги, мов відрубані, болять,
Не до жартів їм, сердешним, та пісень,
Лиш спочити б, наробившися весь день!
Важко якось соловію щебетать,
Важко весну, хоч як красну, зустрічать,
Голосить природи радість на весь мір,
Наче людському нещастю на докір.
А ще жаль йому й супірниць, що їх спів
По селу враз з його свистом гомонів.
Що то жде їх?.. Шлюб з нелюбом, рій дітий,
Та в’їдливая свекруха й муж лихий.

Вірші Івана Франко 24 рядків Вірші Івана Франко про весну Іван Франко Сумні вірші Івана Франко

Читати ще вірші:


«Я буду жити, бо я хочу жити!..»
Я буду жити, бо я хочу жити! Не щадячи ні трудів, ані поту, При ділі, що наш вік бересь вершити, Найду й свою я тихую роботу. З орлами я не думаю дружити, Та я опрусь гниючому болоту; Щоб через нього й другим шлях мостити – На те віддам свій труд, свою охоту. А як часом моя послабне сила, І серце в груді біль зціпить пекучий, І людська злість зморозить кров у жилах, То човник мя перенесе летючий – Твоя любов підніме мя на крилах, Аж поки вал не зломиться ревучий.

«Я не лукавила з тобою…»
Я не лукавила з тобою,
Клянуся правдою святою!

«Як те залізо з силою дивною…»
Як те залізо з силою дивною,
Що другеє залізо тягне к собі

Ідеалісти
Під пнем перегнилим в болоті гнилому Вертяться, клубляться дрібні черв’яки: І вродились, виросли й гинуть у ньому, А другі їх тілом живуть залюбки. І сниться їм, бідним, у пітьмі кромішній: Десь сонце горить у всім чарі весни, А в сонця промінні, у радості вічній Гуляють і золотом сяють вони. Ті сни свої черви складали в системи З заключениям: так є найліпше, як є; Читали промови, співали поеми Про гарне, щасливе в болоті життє. Втім люди той пень відвалили й поперли, І дійснеє сонце вказалось з-за мли; На сонце те глипнули черви й померли І, мручи, убійчеє світло кляли.

Ідилія
Давно було. Дітей маленьких двоє,
Побравшися за руки, по квітчастих

Анні П.
Дівчина встала рано-рано:
«Піду я в поле, мамо, мамо!

Беркут
З укритого гнізда в скалистій десь щілині З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині – З таємних мов джерел гнівлива думка рветься, Облетить світ, і аж о неба звід опреться, І б’є важким крилом, де лиш сягнути зможе, І зве: «Де правда та? Де ти, великий боже? Всі зорі збігла я, атоми всі в природі Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі». В блакиті він завис недвижний, розпростертий, Мов над життям грізний, невпинний образ смерти. Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий, Та чуєш, що він гнеть вниз вержесь – кров пролити. Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний: Таж над тобою тож завис беркут нестримний! Він не хибне тебе, хоч як високо висить! Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить?.. Ось рушив він. Пливе без маху крил в блакиті, Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті. Спокійно колесить, знижаесь, знов зриваєсь, За хмару криється, в лазурі розпливавсь. Лиш острий крик його вістить, що він голодний! Так в час тиші не раз прорветься плач народний. І защемить в душах вельможних біль таємний, Мов землетрясіння віщун, той грім підземний. Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте! За те, що в груді ти ховаєш серце люте, За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих З погордою глядиш, хоч сам живеш із них; За те, що так тебе боїться слабша твар; Ненавиджу тебе за теє, що ти цар! І ось блищить мій кріс – ціль добра, вистріл певен, І вбійчеє ядро під хмари понесе він. І замість нести смерть згори на земне ложе Ти сам спіткаєш смерть під хмарами, небоже. І не як божий суд, але як труп бездушний Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний. І не остатній ти! Нас є стрільців стосот: І все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот, Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, – Те кулі не уйде, як слушний час наспіє. А труп бездушний ми без жалю, без промови Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

Веснянки
Розвивайся, лозо, борзо*, Зелена дiброво! Оживає помертвiла Природа наново. Оживає, розриває Пута зимовiї, Обновляєсь в свiжi сили Й свiжiї надiї. Зеленiйся, рiдне поле Українська ниво! Пiдiймися, колосися, Достигай щасливо! I щоб всяке добре сiм’я Ти повiк плекала, I щоб свiту добра служба З твого плоду стала! _____________________ *Борзо — швидко. * * * Грiє сонечко! Усмiхається небо яснеє, Дзвонить пiсеньку жайвороночок, Затонувши десь в безднi-глубiнi Кришталевого океану… Встань, Встань, орачу! Вже прогули вiтри, Проскрипiв мороз, вже пройшла зима! Любо дихає воздух леготом; Мов у дiвчини, що з сну будиться, В грудi радiсно б’єсь здоровая Молодая кров, Так i грудь землi диха-двигаєсь Силов дивною, оживущою. Встань, орачу, встань! Сiй в щасливий час золоте зерно! З трепетом любвi мати щирая Обiйме його, Кров’ю теплою накормить його, Обережливо виростить його. Гей, брати! В кого серце чистеє, Руки сильнiї, думка чесная,- Прокидайтеся! Встаньте, слухайте всемогущого Поклику весни! Сiйте в головах думи вольнiї, В серцях жадобу братолюбiя, В грудях смiливiсть до великого Бою за добро, щастя й волю всiх! Сiйте! На пухку, на живу рiллю Впадуть сiмена думки вашої!

Гадки на межі
1 Ся нитка зелена, що, мов тота гадина, Отеє здовж загону снує, — Се Terminus наш, се межа, перекладина, Знак, поки "моє" і "твоє". По сей бік чотири загони Трохимові, По той бік Михайлові три: Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові, Чужого ж і п’ядь не бериї І що кому в тім, що Михайло й Трохим На своїх загонах криваво бідують, Хоч рук собі й ніг від роботи не чують, Прийде передновок-занестись нічим? І що кому в тім, що худібчиня їх "Чомусь" не держиться, чахліє, марніє, Що поле їх рік в рік гіршіє, пустіє, Хоч орють і полють не гірше від всіх? І нию кому в тім, що вже руки у них В розпуці безпомічній вниз опускаються? "Замало землиці! В часах тих трудних Довги вже дверима і вікнами пхаються. Прийдеться пропасти… Мов риба в саку, Так б’ємся, і годі що вдати!" Аж слухати важко тих слів, та яку Пораду їм дати — не знати. А станеш у полі отак на межі — В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить! Ну, нивка незгірша, що хоч, тс й кажи,- При добрій роботі і вісім душ виживить… А в них обох шість душ! І що б за завада Зложитися полем докупи обом, Зложитись хатами, знаряддям, тяглом? І, може, для них се єдиная рада. Та ба, ось межа! Ся попруга вузька Несильну їх силу роздерла на части, І де в спільній праці жили б довіка, Там вроздріб прийдесь їм лиш спільно пропасти. 2 Малим ще, тямую, всі межі я знав: За мамою літом щодень тупцював, Коли для дійної корови вона Трави узбирати надвечір ішла. То межі й па ступінь широкі були, 3 одної нажнеш дві вереті трави. А я неміцними ногами межею Безпечно ступаю м’якою стернею. А нині погляну на межі: невже ж? Нема стародавніх, широких тих меж! Всі нині тоненькі, як нитка,отак, Чужий ледве б здужав намацати знак, Рад кождий, що лишнюю скибу дістав. І чом кождий так тої скиби бажить? Чом тісно так в світі, нелюдяно жить? Чи люду замного наплодилось нам, Чи більш до життя потребує він сам? Ні люду за много на нашій рілли, Ні в нього самого потреби зросли, А більш його дома стіснили чужії, На рук його працю, мов трутні, падкії. І дарма то дехто незрячий не раз Говорить: "Війна би здалася у нас, Замного людей, світ тісний всім, мов сак,- Просікли б, вільніше би стало відтак". Вільніше, ее так! Та, крім знищення й мук, Не стало б до праці щонайкращих рук, А джерело нужди як било, так било б, Лиш що до старого нове причинило б. А люд через межі, котрі го тіснять, Не може добачити тих всіх завад, Добачить всіх сплетених коренів лиха. Що сили його підлоточує стиха, Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці! В які бездоріжжя, в які манівці Ви втисли незрілий ще погляд суспільний! Хто шлях нам покаже широкий і вільний? З Приходить до мене один чоловік: "Порадьте, що маю робити? Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік, Хоч, правду сказавши, нема чим і жити. Три прути! Та ну, якось, певно, тоді Не так було тісно, як нині,- Досить, що отак ні в добрі, ні в біді Пройшов цілий вік старовині. Мав дід два сини, поженив їх, і враз Жили в одній хаті з дітками. Все дід, було, каже: "Ділив би я вас Тим полем, та й б’юся з гадками. Тепер воно ледве живить нас, а іго ж Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти? Ні, я вас не буду ділити! Як мож, Так жийте прикупі, а схочете тож Ділитись-діліться по моїй аж смерти". Та сталося, бачте, що дід і сини Померли на тифус одної весни, Лишивши по двоє дітей малолітніх. Я найстарший був, мав три роки з весни, Стриків хлопець — півтора; в мами й стрийни При грудях дівчатка-були. По бездітних Багатших сусідах мами роздали Нас, хлопчиків,— бач, не було з чого жити. Дістодьто, годуйте, допоки малий, А виросте, мусить за се відслужити. І ми наслужились, назнались біди! Мами повмирали. Мені вже тогди Було двадцять літ, я покинув служити, До хати пішов, оженивсь і, як слід, Обняв усе поле, що нам лишив дід, І став на нім в бідності жити. Гадав я: сплачу малолітнім тамтим, І поле по дідовій волі Останесь ціле, то хоч я на тім полі Вдержусь, а то впадесь у руки чужим. Дівчат повіную, а старший братій Пристане де-будь до вдової… То так, як би двом у сорочці тісній: Волить хоч один, та ходити в цілій, Ніж дерти сорочку надвоє, Бо жаден тоді не буде мав що вбрать. Отак я, бувало, частенько Говорю тамтому. Та ба, любий брат Лиш вислухав все те чистенько Та й зараз до суду. Списать зажадав, Що там на всі діти лишилось, І щоб все напів поміж них поділилось Так, як би їх тато окремо вмирав. Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю До нього людей, щоб згодились на сплату; Сам ходжу за ним і благаю-цвілю: "Вважай, переділимо поле і хату, То що ж на тих кусниках будем робить? Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить, А ти хочеш дідову волю ламати?" Дарма, він про сплату не хоче і знати! Минуло два роки, і з суду ми нині Декрети дістали: усе, що дід мав, Між нас поділити по рівній частині, А кождий щоб з того сестру звінував. І що тут робити, порадьте, сли ласка! Зруйнують дочиста, як вкроять отак Півгрунту! Моя вже задбвжена частка. Сестри не звіную, і сам я жебрак. Я думаю свідків до суду вести, Що дід не хотів ділить поля, — То, чень, йому скажуть на сплату піти, А ні, га! — то дійсь божа воля!" 4 Я думав про людське братерство нове, І думав, чи в світ воно швидко прийде? І бачив я в думці безмежні поля: Управлена спільним трудом, та рілля Народ годувала щасливий, свобідний. Чи се ж Україна, чи се край мій рідний, Обдертий чужими і світом забутий? Так, се Україна, свобідна, нова! І в мойому серці біль втишувавсь лютий. Щез привид. Я глянув довкола. Он там За зорану межу б’єсь з Грицем Степан; Там дід оре поле, старенький, як гриб, І плаче за сином, що в Боснії згиб; Там батько за сином з дрюком уганяєсь; Там мачухи лютий проклін розлягаєсь… О краю мій рідний, недолею гнутий, Пропасти би радше тобі, ніж коли б Така твоя доля повік мала бути! 1881

Грiє сонечко!..
* * *
Грiє сонечко!