“Сеньйорито акаціє, добрий вечір…”

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху та вологу
Відходились усі мости
І сказав я — вже слава богу,
І, нарешті, перехрестивсь —
Коли ж — здрастуйте, добрий вечір.
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі —
Осінь, ви і осінній я…

1956

Вінграновський Микола Вірші Вінграновського 20 рядків Вірші Вінграновського про осінь

Читати ще вірші:


“Серпень ліг під кущем смородини…”
Серпень ліг під кущем смородини,
Шепотів: дозрівай, будь ласка, —

“Сестри білять яблуні в саду…”
Сестри білять яблуні в саду.
Мати білять хату та у хаті.

“Сива стомлена сутінь снігів…”
Сива стомлена сутінь снігів, Слід сорочий і лисячий слід. І під крилами хмар-снігурів Сонця зимнього жевріє глід. Сиво як… сивосниву сосну Нюха заєць і тінь свою нюха… Так і є: з глибини в глибину, З рук у руки, із вуха у вуха Світ кидається й спить на ногах, Їсть і п’є, і нема йому свята… Димно дихають в сивих снігах Сосеняточка і сосенята… Так і є… І з-під хмар-снігурів Сніговіється даль-хитавиця, Та ще приспана сила снігів, Та над серцем зоря-вечорниця…

“Сидів і довго думав над собою…”
Сидів і довго думав над собою
Блакитний вечір вдома навесні,

“Синій сон у небесному морі…”
Синій сон у небесному морі,
Сплять часи, і віки, і літа.

“Синичко, синичко…”
— Синичко, синичко, А де твоя спідничка, І ти на морозі Ходиш в босій нозі? — Була на весіллі, Була й на похміллі, І моя спідничка Там, де й черевички. — Сороко, сороко, А де твоя сорочка, Що ти на сніжини Та без сорочини? — Була на хрестинах, Ще й на іменинах. Мені ті хрестини, Що без сорочини. — Синичко-сороко, А де ж ваше око, Що ні спідничини, Ані сорочини?

“Сміятись вам, мовчати вами…”
Сміятись вам, мовчати вами, Вашим ім’ям сповнять гортань І тихотихими губами Проміння пальчиків гортать… На лист, на сніг, на квіт, на тіні, У шелест і нешелестінь, Стелить в душевному тремтінні Солодку, юну вашу тінь, І в світанковім сумовинні Прощально пестить шию, ніс І сонні соняшники сині В солонім сонці сонних кіс, І знать одне: любити доти, Доки не згасне долі рань, Не згаснуть серця перші кроки І перші болі перших ран. Любити вас — любити знадність, Любити вас — любить для вас, Любити вас — любити радість В червнево-вересневий час.

“Снігами вітровінь поля відволочила…”
Снігами вітровінь поля відволочила, Прижовклено збіліла далина — Дніпровими високими очима Дитинносіро глянула весна. Весна моєї вільної надії! Гінка тремтінь у промені дощу! Як дні і ночі, як життя і Київ, Тебе від себе я не відпущу. Що буде — буде. Більше — помаленько. А якщо ні, то висниться мені На зорянім коні мені , Довженко й Київ в серці на коні.

“Стояла баба, руки склала…”
Стояла баба, руки склала. Старій давно пра-пра-пра-про… Тополя вітром ледь хитала, І воловодився Дніпро. На бабу кібчик сів, бо ніде, Почистив з бабою крило І полетів шукать поснідать, Бо, як-не-як, живіт звело. Надулась баба, баба плаче, Губа губу шука і мне, — Чого ти плачеш? Ти не бачиш, Що в кібчика життя мале? І — раптом з гір, чи з Борислава, Чи то з-за баби заревло — Тополя вітром захитала, І — зволоводився Дніпро.

“Стояла в травах ніч, а трави пахли літом…”
Стояла в травах ніч, а трави пахли літом, За кленами сіріло джерело, І небо йшло задумливо над світом, І довгі зорі сіяло крізь віти, Втираючи хмариною чоло. За травами у срібнім верховітті Замерехтіла в тінях темна хата, Цвірчав цвіркун за хатою у житі, Я тихо голову поклав на руку брата. Сіяла ковдра в росах. З небозводу На літаках пливла моя тривога — Брат спав, як і належить хліборобу, Грудьми до неба і чолом до нього. Яке чоло!.. Яка рука!.. Немає Гарніших рук ні в якому краю! Я чув тоді — колосся проростає З його руки крізь голову мою… Стояла ніч…