“Сама собою річка ця тече…”

Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,
Маленька донечка без імені іще.

Вона тече в городі в нас під кленом,
І наша хата пахне їй борщем.
Цвіте над нею небо здоровенне
Солодкими хмаринами з дощем.

Ця річечка тече для клена і для мене,
Її й тоді я бачу, коли сплю.
Я річечку оцю в городі в нас під кленом
Як тата й маму і як мед люблю.

Вінграновський Микола Вірші Вінграновського 12 рядків Вірші Вінграновського про природу

Читати ще вірші:


“Сеньйорито акаціє, добрий вечір…”
Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув був вас, Але осінь зійшла по плечі, Осінь, ви і осінній час, Коли стало любити важче, І солодше любити знов… Сеньйорито, колюче щастя, Хто воно за таке любов? Вже б, здавалося, відболіло, Прогоріло у тім вогні, Ступцювало і душу й тіло, Вже б, здалося, нащо мені? У годину суху та вологу Відходились усі мости І сказав я — вже слава богу, І, нарешті, перехрестивсь — Коли ж — здрастуйте, добрий вечір. Ви з якої дороги, пожежо моя?.. Сеньйорито, вогонь по плечі — Осінь, ви і осінній я… 1956

“Серпень ліг під кущем смородини…”
Серпень ліг під кущем смородини,
Шепотів: дозрівай, будь ласка, —

“Сестри білять яблуні в саду…”
Сестри білять яблуні в саду.
Мати білять хату та у хаті.

“Сива стомлена сутінь снігів…”
Сива стомлена сутінь снігів, Слід сорочий і лисячий слід. І під крилами хмар-снігурів Сонця зимнього жевріє глід. Сиво як… сивосниву сосну Нюха заєць і тінь свою нюха… Так і є: з глибини в глибину, З рук у руки, із вуха у вуха Світ кидається й спить на ногах, Їсть і п’є, і нема йому свята… Димно дихають в сивих снігах Сосеняточка і сосенята… Так і є… І з-під хмар-снігурів Сніговіється даль-хитавиця, Та ще приспана сила снігів, Та над серцем зоря-вечорниця…

“Сидів і довго думав над собою…”
Сидів і довго думав над собою
Блакитний вечір вдома навесні,

“Синій сон у небесному морі…”
Синій сон у небесному морі,
Сплять часи, і віки, і літа.

“Синичко, синичко…”
— Синичко, синичко, А де твоя спідничка, І ти на морозі Ходиш в босій нозі? — Була на весіллі, Була й на похміллі, І моя спідничка Там, де й черевички. — Сороко, сороко, А де твоя сорочка, Що ти на сніжини Та без сорочини? — Була на хрестинах, Ще й на іменинах. Мені ті хрестини, Що без сорочини. — Синичко-сороко, А де ж ваше око, Що ні спідничини, Ані сорочини?

“Сміятись вам, мовчати вами…”
Сміятись вам, мовчати вами, Вашим ім’ям сповнять гортань І тихотихими губами Проміння пальчиків гортать… На лист, на сніг, на квіт, на тіні, У шелест і нешелестінь, Стелить в душевному тремтінні Солодку, юну вашу тінь, І в світанковім сумовинні Прощально пестить шию, ніс І сонні соняшники сині В солонім сонці сонних кіс, І знать одне: любити доти, Доки не згасне долі рань, Не згаснуть серця перші кроки І перші болі перших ран. Любити вас — любити знадність, Любити вас — любить для вас, Любити вас — любити радість В червнево-вересневий час.

“Снігами вітровінь поля відволочила…”
Снігами вітровінь поля відволочила, Прижовклено збіліла далина — Дніпровими високими очима Дитинносіро глянула весна. Весна моєї вільної надії! Гінка тремтінь у промені дощу! Як дні і ночі, як життя і Київ, Тебе від себе я не відпущу. Що буде — буде. Більше — помаленько. А якщо ні, то висниться мені На зорянім коні мені , Довженко й Київ в серці на коні.

“Стояла баба, руки склала…”
Стояла баба, руки склала. Старій давно пра-пра-пра-про… Тополя вітром ледь хитала, І воловодився Дніпро. На бабу кібчик сів, бо ніде, Почистив з бабою крило І полетів шукать поснідать, Бо, як-не-як, живіт звело. Надулась баба, баба плаче, Губа губу шука і мне, — Чого ти плачеш? Ти не бачиш, Що в кібчика життя мале? І — раптом з гір, чи з Борислава, Чи то з-за баби заревло — Тополя вітром захитала, І — зволоводився Дніпро.