Поворіт

Країно рідная! ох, ти далека мріє!
До тебе все летять мої думки.

Їм страшно й радісно, якась надія мріє…
Так з вирію в свій край летять пташки.

Чи не здається їм, що принесуть з собою
Новії, ще не співані пісні,

Що в краю темному, сповитому журбою,
Блиснуть пісні, мов блискавки ясні.

Се вже було колись… Се вже не раз бувало:
Я на чужину йшла шукать надій –

Як в рідній стороні мені їх бракувало –
І обновлення силі молодій.

Я марила весь час про воріття хвилину
Серед чужого, іншого життя, –

Та завжди першую колючую тернину
Приносила хвилина воріття.

Холодний зброї блиск, от перше привітання,
Кордонні вартові непривітні…

«Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?» –
Питалися мої думки й пісні.

Мене знов обступила тісна, щільна
Неволі рідної знайомая стіна,

І кожна думка там, що народилась вільна,
Враз блідла, мов невільниця сумна.

Там ангел помсти злий, суворий дух темниці,
Проймав мене знов зором огневим

І мрії чистії, мої гірські орлиці,
Геть розганяв мечем своїм кривим.

Спотворено тоді пісні мої бриніли,
Оті нові, неспівані пісні;

Стурбовано думки крилами тріпотіли,
Мов над огнем метелики нічні.

Не раз було мені так прикро, непривітно,
Як у безлистім гаю під дощем,

Мов у глухую ніч, і жаско, й неохвітно,
І серце знов заходилось плачем.

Тоді мені ота далекая чужина
Здавалась краєм вічної весни.

Так перелітная приборкана пташина
Про вирій смутно марить восени.

Леся Українка

Читати ще вірші:


Поет під час облоги
У місті панує велика тривога.
Туманом окутала вража облога,

Полярна ніч
(Фантазія) Сиділи ми при згаслому багатті усі гуртом, – а гурт нас був чималий, – дивилися, як вогники блакитні тремтіли і конали, як між вуглям вилися прудко золоті гадючки і чезли, а за ними чорний вугіль сивизною вкривався, наче старів. Нам хата все тіснішою здавалась, бо темрява з кутків давно вже вийшла та й обступила нас, немов облога. Остатня свічка наша догоріла, і вже не видно стало ні стола, ні плям з вина червоного на ньому, ні чарочок порожніх та побитих, ніяких решток з бенкету… той бенкет немов останній був на сьому світі, так сумно нам було тепер по ньому. Один з нас обізвався: «Як погасне се вугля – буде чорно, як у гробі». «То принеси ще топлива», – хтось мовив. «Принести? Звідки? Ти хіба не чуєш, як хуртовина грає? Коли хочеш позбутися життя, то вийди з хати», – понуро перший відказав і змовк. «Та що, посидьмо в темряві, братове, – озвався наймолодший веселенько, – припас для їжі є, живитись будем навпомацки, а там настане день…» «День? Кажеш, день? Ти звідки знаєш?» – на його всі сердито загукали, та не збентежився ні крихти хлопець: «Відомо всім, що ніч бува по дневі, А день по ночі!» Ще й зареготався. «Ото сказав! – промовив злісно дід, – Раденький, що дурненький! Ще й сміється. «Відомо всім!» Либонь же, й те відомо, що смерть, бува, і поночі приходить, і до схід сонця»… – «Ба! Коли вмирати, то день чи ніч надворі – все одно, – для мертвого і сонце в небі чорне, – перечився хлопчина невгамовний, – ви б краще те подумали, дідусю: як довга ніч, то й день же буде довгий, полярний, вічний день!» – «Ніщо не вічне!» – пробовкнув дід, – ніхто його не слухав, бо хлопець розбудив надію нашу, і всі його питали, мов пророка: «Коли ж той день? Чи довго ще ся віч?» «Недовго, ні!» – «А ти ж по чому знаєш?..» «Передсвітом буває найтемніше, а темряви, як ся, ще не бувало!» І в голосі озвалась перемога у юнака. Хто мовив: «Правда, правда!», а хто почав прогадувати вголос, чи вже давно ся ніч нас обгорнула, один казав: «Два тижні!», другий: «Місяць!», ще інший: «Де! давніше!» – «Ні, недавно!» – змагався ще якийсь. «Одно відомо, – знов дід проворкотів понурим гласом, – що всі ми й доби, й тижні погубили в сій клятій тьмі, шкода їх і шукати! Про найтемнішу ніч – ніхто не звав, чи се вона остатня… Може, перша з тих, що без просвіту». – «Та ну вже, діду, хоч би мовчали. Справді, ви, мов пугач, віщуєте лихе»… – Жіночий голос бринів сльозами, теє промовлявши, зате дитячий, мов злотиста стрілка, з уст вирвався, аж темрява схитнулась: «А я вже бачив день!» – «Коли?!» – «Не знаю». «Який же він?» – «Хороший! Дуже славний! Червоний, золотий – який ще, мамо? Ти знаєш, ти тоді мені казала». «Ет, – байдуже озвалася матуся, – то був не день, то сполох був, та й годі». «А ти ж казала!» – «То я помилилась». Дитина вже заплакати збиралась, коли замріли в хаті стіни й лави і наш юнак покликнув: «Сонце сходить! Бач, я казав!» Ми кинулись до вікон. За сніжною пустинею далеко Займалося півкругом сяйво. «Де ж там! – сказала жінка, – се ж був знову сполох». «У сніжні ночі сполохи не сяють, – промовив дід. – Се просто місяць сходить».

Практичний пан
Я не боюсь бунтівників, у мене з ними згода, я не покличу козаків, мені то невигода. Як прийде збіжжя розбирать із хуторів голота, я вийду сам її стрічать і розчиню ворота. Беріть, везіть хоч на возах, я й сам ще навантажу, я лиш ва власних терезах мішечок кожний зважу. Що ж, се товар якраз про вас, шановні «продуценти», я певен, ви мені в свій час заплатите проценти. Сам грошей править не піду, Я ж не лихвар-жидюга! Вже я собі таких знайду, Що зроблять се для друга.

Прокляття Рахілі
(Апокриф) «Чутно крик в Рамі, великий плач і скарга, Рахіль плаче по дітях своїх і не може потішитись, бо їх немає». (Єв. Матв. 2, 18) З’явилося новеє світло в світі, У Віфлеємі, в тихому селі, І засвітилася у темному блакиті Нова зоря, щоб і старі, й малі Дорогу звали до свого месії, Малого сива вбогої Марії. Пішли усі поклон йому віддати – Волхви, царі і вбогі пастухи, Втішалася обрана богом мати, Сповнялась материнської пихи, Святої гордості, що кожна мати має, Як на руках своє дитя тримає, Бо кожній матері дитя її месія, Давно сподівана і справджена надія. О матері! щасливі тричі ви, Коли про вашу любую дитину Не дбають ні царі, ні мудрії волхви, Коли нова зоря очей не вабить сину, Тоді не треба кидати господи І йти на безвість у далекий край, Щоб рятувать від лютої пригоди Свою дитину, свій єдиний рай, Так, як Марія сина рятувала, Свій скарб єдиний, скарб той світовий, Що сила темная на страту роковала, Бажаючи вгасить вогонь новий. Вночі зібралася мала родина І подалась в пустиню крадькома, В пустиню їх зоря провадила сама, Оберігала їх сторожа янголина, Безлюднії шляхи пісковаті біліли, По них вигнанці йшли замислені, самі, Як мрії, крила янголів летіли, А винокол був схований у тьмі… Шука месію Ірод в Палестині, І ллється кров, як навесні вода, Так падає дитина по дитині, Як з дерева роса тремтячая спада. Скрізь голосіння, плач і крик великий, Риданням Іудея пойнялась, В Шеолі темному озвався гомін дикий, І давняя Рахіль із гроба підвелась, По дітях страчених вона ридає, Марою білою до трупів припадає, Прокляття, скарги, мов пожежі дим, Знялись до неба. Вчув їх Елогім І посланця свого послав він до Рахілі. Із неба злинув Серафим зорею, Наметом засіяли крила білі, Як, потішаючи, схилився він над нею. Серафим: Вгамуйся, бідна мати, не ридай! Нехай тобі сіяє так надія, Як та зоря нова. Рахіль, вгадай: «З Єгипту має вам прийти месія». Радій, Рахіль, Ізраїль оживе, Месія дасть йому життя нове! Рахіль: Радіти, кажеш ти? мені радіти? О Серафим!, у вас на небесах Не плачуть матері і не вмирають діти, Вам невідомий смерті страх. Месія! що йому до нашої недолі? Він пан землі, безсмертний божий син. Мої сини в понурому Шеолі, Не вернеться вже звідти ні один. Ніхто їх звідти визволить не може, – Важкий, холодний сон наліг на груди їм. Ягве, страшний Ягве ! Таємний Елогім ! Адонаї-Шаддаї, грізний боже ! До тебе я за помстою вдаюсь, Тобі я, тінь ображена, молюсь ! Ніхто не може літери змінити Твоїх міцних одвічних установ, Чотирнадцять колін заледве може змити Пролитую безвинно людську кров, – Дивись, тепер її пролито ціле море Для того, щоб живим зоставсь один! За кров дітей моїх, за материне горе Нехай заплатить сей, Марії син! Бо коли ні, то в день страшного суду На Йосафатовій долині стану я І перед зборищем мерців волати буду: Себе суди, неправий судія!.. Поблід від жалю ясний Серафим І тихо знявся мовчазний угору, Закривши вид крилом сіяючим своїм. Рахіль стояла посеред простору, Неначе стовп могильний… Чорна мла Тремтіла й никла під зорею Сходу, Що ясне й тихе проміння лила, Немов живущу і цілющу воду. На зірку глянула з ненавистю Рахіль, Блідії руки здійняла з грізьбою: «Гори, проклята зірко! на сто миль Марії й синові освічуй путь собою. Маріє, радуйся! твій син, твоя любов, Живий, у захисті, та прийде та година, Даремне згине так твоя дитина, Як сі мої нащадки. Кров за кров!» І зникла тінь в підземному Шеолі, А крик лунав ще довго в чистім полі І невиразною луною долетів До тихої вигнанниці – Марії. І син її крізь сон зненацька затремтів. А мати здійняла свій погляд, повний мрії, До зірки, та зоря вже ледве променіла – На сході заграва, мов кров’ю, червоніла.

Пророк
(З біблійних мотивів)
Я духові серцем сказав:

Пророчий сон патріота
Що за диво, що за нове чудо!..
Перед світом у святу неділю

Ра-Менеїс
Ра-Менеїс була горда цариця, дочка фараонів, Гарна й страшна, мов Урея, змія золотая, Що обвивала подвійний вінець двох Єгиптів, Мала чоло діамантове й темні рубінові очі. Вдача в цариці була, мов Нілу підступнії води, Що випливають з таємних джерел, не відомих нікому; Влада цариці була, немов африканськеє сонце, Мов потужний самум, що не хоче й руїни лишити. Весь Єгипет стогнав, мов співучий колос у пустині, Владу важку несучи гордої Ра-Менеїс; Часом він ворушивсь, наче лев у кайдани закутий, Глухо порикував, наче підземний вогонь, Тяжко придавлений гнітом гори кам’яної. Але як тільки з’являлась до люду цариця З гордим, немов діамантовим, чолом, як тільки В темних, карих очах прокидались рубінові іскри, Миттю лев той народний під ноги цариці лягав, З усміхом сфінкса цариця йому наступала на шию. Ра-Менеїс панувала і в храмах нарівні з богами. Всі камінні богині робились до неї подібні; Руки майстрів заселили пустиню навколо Єгипту Людом колосів з обличчям гордої Ра-Менеїс. І не було ні одної струни на єгипетських арфах, Щоб не співала хвали повновладній цариці Єгипту. Ра-Менеїс будувала собі піраміду в пустині, – Більше лягло там людей, ніж каміння, паленого сонцем. Але не встигла вгорі загостритися царська могила, Як над Єгиптом було вже одне тільки сонце – небесне. Ра-Менеїс на пурпурове ложе злягла – і не встала. Тихо лежала цариця в сповивачах, повних бальзаму, З блідо-злотистим обличчям, неначе з слонової кості, А над чолом, як і перше, сіяла корона – Двох Єгиптів вінець і змія золотая Урея. Ра-Менеїс положили у барку червону, І поніс її, тихо колишучи, далі, все далі Ніл жовтоводий, свята непрозорая річка. В білих убраннях жерці в срібнії сістри дзвонили, Плачем великим ридали невільниці чорні, Шати свої роздираючи, ранячи тіло до крові, Густо-червонії краплі падали в жовтую воду; Арфи сумні голосили, квилили єгиптянок співи; Лотоса квіти блакитні, в’янучи, гнулись додолу. І плила так червоная барка, мов сонце, на захід. Ледве ж на берег пісковатий, де вже виднілись високі Гори-могили царські, винесли тіло цариці, – Люд заступив йому путь. Бачив лев, що розбиті кайдани! Білих жерців розігнав, потопив усіх чорних невільниць, Вирвав арфи в єгиптянок і на тріски поламав, Лотоса квіти стоптав і барку спалив на кострищі, Тіло цариці закинув далеко в пустиню, в піски. Там їй вихри щороку могилу рухому робили. Сонце лило свій огнистий бальзам на дочку свою вмерлу. Час летів, і пройшли над Єгиптом віки незчисленні. Вже й могили царські почали западати в руїну, Вже й імення царські почали западати в непам’ять, Руйнувать стали руки безбожних гробниці і храми, І не раз, як рука, чи повітря, чи сонце торкались Тисячолітнього трупа – він розпадався на порох, І сміялись безумні нащадки, що й мумії предків не вічні… Раз на північ ішов караван, щоб одправить за море Награбовані скарби з руїн фараонів забутих. Попереду везли саркофаг величезний порожній, Чорний камінь на сонці блищав, мов розпечена бронза, Ледве сунули десять верблюдів тягар той пекучий. Раптом передній погонич, ідучи, спіткнувся. Глянув додолу й відскочив, ужалений страхом, – Під ногами у нього лежала гадюча голівка, І палали, мов іскри, на сонці червонії очі «Ля Ілляга! – сказав йому шейх каравану. – Ся гадюка не з тих, що збавляють життя правовірним, – Гляньте, вона золота, в неї очі – коштовні рубіни». І власноручно почав підводить з піску ту гадюку, Але слідом за змією з піску підвелося зненацька Мертве обличчя в подвійній короні Єгипту, Ра-Менеїс підвелася, дивно-нетлінна цариця, І здавалось, мов погляд таємний ховають закриті повіки, А блідії уста ледве стримують усміх ворожий. Скам’яніли погоничі, вгледівши мертву царицю. Тільки шейх правовірний не втратив святого спокою, Він не лякався жінок, ні живих, ані мертвих, Звик тільки ціну складать їм на гучних базарах. Він подумав: «Ся жінка ціни в нашім краю не має, Але безумнії джаври заплатять безумнії гроші» – І наказав обережно забрати з піску ту царицю І покласти її в саркофаг, не грабуючи злота. Царським ложем здавалася чорна важка домовина, Як заблищала над нею змія золотая Урея. Але закрилося гучно каміннеє віко, Ра-Менеїс заховалась назавжди від ясного сонця. Далі пісками сипкими до моря подавсь караван, Без перешкоди дійшов до приморського людного міста. Не помилився розсудливий шейх: справді, джаври безумні Гроші безумні йому заплатили за мертву царицю І повезли її геть через море на північ. Там на півночі, далеко, в тім місті, що вкрите туманом, Де так шумує життя, мов холодний потік верховини, Люди північні поставили храм для богів всього світу, Він же й гробницею був для всього, що колись панувало. Тільки боги не були вже богами, а все неживеє Там навіки втеряло надію воскреснути знову. Отже, в тім храмі покласти хотіли гордую Ра-Менеїс. Плив корабель, роздираючи хвилі, не день, не годину, Витримав бурі, не збився з дороги в тумані, Тишу морську переждав, минув усі скелі підводні, Далі і далі все мчав, пронизаний вітром холодним. І чим далі на північ плила неживая цариця, Тим холодніша ставала пекуча колись домовина, І виступали на чорному камені сльози солоні. Як привезли саркофаг вже до брами новітнього храму, Був він холодний, важкий, мов крижина з північного моря, Як підняли його білі раби, щоб понести й поставити в храмі, Руки не здержали, впав саркофаг, і земля застогнала. Десять рабів він скалічив і сам розколовся надвоє. Леле! розбилося ложе гордої Ра-Менеїс! І сказали один до другого нові фараони, Ті, що платили за неї безумнії гроші арабам: «Хай там розбилась труна, але наша цариця зосталась, Тисячоліття минали, вона ж не змінилася й досі. Наша цариця коштовна, владарка Ра-Менеїс». І відхилили розколене віко того саркофага… Що ж там було? Жмут сповивачів тонких, твердих від бальзаму, Жовтії кості, покритії порохом вогким, Чорні пасма волосся, між пасмами тими Матовим блиском ясніла подвійна корона Єгипту І сіяли рубінові очі змії золотої Уреї. Холод безжалісний, вогкий, знищив безсмертну царицю, Що пролежала віки під єгипетським сонцем жарущим, Дивну нетлінність і вроду черпаючи з хвиль променистих. Ра, бог південного сонця, в північній країні не правив, Правив там холод ворожий і вогкість байдужа туману. Мусила в землю вернутись гордая Ра-Менеїс.

Роберт Брюс, король шотландський
(Посвята дядькові M. Драгоманову)
Заспів

Розбита чарка
На весіллі бринять чарочки, –
Хай здорові живуть молодята!

Романс
Не дивися на місяць весною, – Ясний місяць наглядач цікавий, Ясний місяць підслухач лукавий, Бачив він тебе часто зі мною І слова твої слухав колись. Ти се радий забуть? Не дивись, Не дивися на місяць весною. Не дивись на березу плакучу, – На березі журливеє віття Нагадає тобі лихоліття, Нагада тобі тугу пекучу, Що збратала обох нас колись. Ти се радий забуть? Не дивись, Не дивись на березу плакучу.