“О, світе мій, гірка моя молитво…”

О, світе мій,

  гірка моя молитво,

скудель скорбот,

ілюзій та дощів!

Я птаха твоя сива перелітна,
сліпий підранок серед комишів…

Грищук Броніслав Маленькі вірші Грищука Броніслава

Читати ще вірші:


Блюз у джазових тонах
навіяний дощем і радіоконцертом у львівській кав’ярні
Ян Табачник висотує соло на акордеоні,

На цвинтарі
Сколихнув темні шпали "Братіслава-Москва"… Й тільки листя опале, тільки зжовкла трава. Тут — розорані схили, вороння на ріллі. Там — промерзлі могили в потойбічній імлі. Самота безутішна і розпука така, мов у зранених віршах Павла Гірника. І нема уже літа, і надії нема, тільки туга над світом, тільки тиша німа, тільки шепіт провинний відліта до небес та вмерзає в сльозину обвуглений хрест.

Неминучість
Раз Паїсій блаженний, що в Києві жив предавно, серед ночі, вві сні, білоткану сорочку побачив, лопотіло, кипіло, боліло її полотно, на усохлій тополі розіп’яте вітром гарячим. Знав, ох, знав юродивий, що саме віщує той сон, краму білого зойк, у бездоння небес відлетілий: прощавання з юдоллю земною, з олжою і злом, трепетання душі, що із тлінним розсталася тілом! Він до ранку моливсь, жмут борідки сльозами кропив, а по тім взяв із полу сорочку свою полотняну і, мугичучи тихо печальний псаломний мотив, заспішив у долину, до шемрання хвилі з туману. На шляху ж, що його мав блаженний Паїсій пройти, у сокирнім переблиску, в пахощах тирси й живиці майстровитий теслярський народ зводив зруб золотий… і гукнув із риштовань веселий якийсь будівничий: — Ти куди, преподобний, так рано? До храму, либонь? Не спіши-бо, спочинь. Он снідання в золі домліває. Чи не чуєш, як юшечка пахне на всю оболонь?! — Зупинивсь юродивий. Борідку уверх задирає: — Що та юшечка, душко! Ох-хо, вже не сьорбнеш її… Помолись-но. Бо в тесанім дереві зріє скорбота. Я ж — сорочку помию. То клопоти вже не твої. То вже, голубе-душко, моя і турбота, й робота! Краще б дядько нічого тоді не питав, не казав (з теслярів — бо ніхто ж не озвавсь до старого провидця!), та судьба є судьба: будівничий з риштовань упав і конав на трісках, задихаючись духом живиці. Тільки Богові душу оддав, а блаженний вже й тут! Обрядив у сорочку невисохлу дядькове гіло. І сказав: —Чи ж не знаєте ви, куди мертвих кладуть? Он пила, он сокира — не стійте, беріться за діло! Та й пішов полинами у вранішній степ напрямки, орошаючи тиху молитву гіркими сльозами. І стругали для майстра соснову колиску дядьки, і зозуля кувала й кувала ген-ген за ярами.

Посвята коникам
Зелений коник у вівсах
вважає, що його сюрчання

Райцентрівський кайф
Глухий готель, німа кімната,
брусочок сиру на столі,

У приміському поїзді
Майже гекзаметр Край вікна у спекотнім вагоні задумлива жінка ізнічев’я неквапно бананову плоть оголяє і, відкинувши локони на дерматинову спинку, овоч сей перестиглий облизує та споживає. А навпроти студентик із отрочим пухом на карку та білявим, рідким, ніби в котика-мурчика, вусом про античну добу, про Сапфо — вогняну лесбіянку фоліанта вивчає, знеможений млостю спокуси. З-за серпанку століть — і від сущої нині хвилини, з-за далеких морів — і від серця чийогось навпроти, час і простір скоривши, п’янка, незникома, неспинна, огортає вагон еманація бога Ерота. О поетко гріховного острова! Скільки ж то років впало прахом у Лету з тих пір, як дівчат жароустих, юнаків та мужів ясноликих, струнких, темнооких ти ввергала в дурманну й солодку безодню розпусти! А тепер твій двійник — нічнокоса розморена жінка у спекотному поїзді серце бентежить юнацьке, не ховає від хлопця принади легка спідничинка і банан провокує експансію асоціацій. І новітня Сапфо, зауваживши погляд гарячий, враз усе зрозуміла, збагнула. І тихо сказала: "Може, хочеш, козаче?— всміхнулася. — Хочеш, я ж бачу! Не стидайся, бери, щоб даремно добро не пропало…" Й ті екзоти тепер вони вдвох залюбки споживали, і вона повідала, що вивчилась на інженера, що живе, як і він, в Кам’янці, "сім хвилин від вокзалу", і що в неї валіза дебела й тяжка, як холера! Вічне коло життя!.. Вони вийшли у сутінок синій та й подались неквапно з вокзалу до неї додому, наче дві з половиною тисячі років однині незрівнянна Сапфо із коханим лесбійцем Фаоном.

Чорний Острів, білі лебеді
Я іду собі у вересень, в лоскотання павутинні, Чорний Острів на тім березі, білі лебеді на хвилі. Соціальне забезпечений, що й америки не треба, я пускаю дим колечками в незалежне рідне небо. Я пускаю дим хмаринками за плече своє за праве, плаче ангел, хоронитель мій, безутішно, безугавно. Та невже, мовляв, не знаю я, що куріння — клята вада, що цигарка термоядерна — то дияволові ладан! Він за мною йде похнюплено, ніби й знать мене не хоче, журно крила перламутрові по ковдобинах волоче. А ген-ген, дурне, задрипане, з головонькою хмільною, і моє минуле нипає дощовою стороною. Йде стернею, і покосами, і рудою осокою, поза літом, поза осінню, поза Вовчою горою. Не почути вже, не вгледіти — здаленіло, спопеліло… Чорний Острів, білі лебеді, доле моя чорно-біла!

Чуєш, десь ірже лошатко?
Я не знаю, що це сталося зі мною, чую жалібне іржання за стіною, із туману, з-за світання, з-над смеркання зве та зве кудись лошаткове ридання. Не збагну я, де воно, лоша нещасне, невидиме, позамежне, позачасне. Може, коней крав колись мій темний пращур та в степу лоша лишив напризволяще, і тепер чужу я муку мушу чути й за гріхи чиїсь тяжку нести спокуту? "Мамо, там, за листопадами й снігами тужно так ірже лошатко, чуєш, мамо? Може, хижий дух звіриний вчуло з ночі? Може, тіло скрижаніле зводять корчі?" А матуся полотно у лузі стеле, клонить голову, смутна та невесела. А матуся зажурилась сивиною, все співає "не вернуться літа мої". Над рікою полотняною схиляється, за літами молодими побивається. Про лошаткове іржання — ані слова. Будь здорова, мати моя, будь здорова… "Сестро мила, від чертогів піднебесних кличе-зве когось лошатко, чуєш, сестро?" А сестра бере коралики зі скрині, заплітає в русу косу бинду синю, в шаль турецьку угорта дівочі плечі, тихим голосом веде "коли б той вечір". До іржання, до ридання їй байдуже — чорноморця молодого любить дуже! У задихане люстерко усміхається, так і так до личка свого придивляється… Будь здорова, маю брата я спитати: "Чуєш, десь ірже лошатко, чуєш, брате?" Брат черешні у коновочку зриває, зелен гілля над Поділлям колихає, а з тим гіллям — "дозволь, мати, вдову взяти" і не чує, і не хоче того знати, що за днями, за роками, за віками хтось гіркими умивається сльозами. Брат ніяк не може ніченьки діждатися, щоб вдовиним тілом білим навтішатися… Мамо рідна, сестро люба, славний брате, вже не знаю, в кого маю запитати, чи воно мене ятритиме довічно, те іржання, те ридання потойбічне? І коли я вже дізнаюсь достеменно, чи його іще хтось чує, опріч мене? Може, вітер, а чи в полі бадилина, а чи зграя тужнокрила лебедина… Світ від обрію до обрію хитається, там займається світанок, там — смеркається… Світе милий, чи й ти мною теж гордуєш? Слухай: там… десь там… дале-е-ко. чуєш?..

“Вже стільки років не діждуся рання!..”
Вже стільки років не діждуся рання! Пітьма, пітьма, і сон тікає пріч. Одної ночі ти сказала: "На добраніч!" й від тої ночі не минає ніч…

“За тридев’ять небес…”
За тридев’ять небес, де нема ні плачу, ані сміху, де у райських садах не вмовкають джмелі й солов’ї, де вощиновий берег спливає медами справіку у нектарні бездонні озера й дзвінкі ручаї,— звідти, з вимірів тих золотих-осяйних-незбагненних, мама з татом вдивляються в мене крізь божі світи, ніби хочуть сказати щось дуже важливе для мене та від чогось мене, нерозумного, застерегти! Губи, брови, морщинки ворушаться в болісних зламах — хоч на мить на одну відступи, відпусти, німота! Але марні вони, позамежні оті намагання, бо печать невидима лягла на пошерхлі уста! Так зі снів ми і світимось втрьох, наче храмові свічі: я — з свойого, земного, вповитого тліном гріхів, а вони — з того сну, де ні слів, ані сліз,— тільки вічність, та пісні солов’їв, та вощиновий мед берегів.