О, не взискуй гіркого меду слави!

О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
хоч кілька людям необхідних слів.
Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.
Взискуй терпіння витримати все.
А справжня слава – це прекрасна жінка,
що на могилу квіти принесе.

Вірші Ліни Костенко 8 рядків Ліна Костенко Маленькі вірші Ліни Костенко

Читати ще вірші:


Ображений Торквемада
Я інквізитор. Ну, і що із того?
Чи то такі вже злочини страшні?

Ой ні, ще рано думати про все…
Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.

Осінній день, осінній день, осінній!..
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!

Осінь жагуча
Вечірній сон закоханого літа і руки, магнетичні уночі. Вродлива жінка, ласкою прогріта, лежить у літа осінь на плечі. Дозріла пристрасть до вогню і плоду. Пашить вогнем на млосному щаблі. І торжествує мудрий геній роду всього живого на живій землі. Ще літо спить, а вранці осінь встане — в косі янтарній нитка сивини, могутні чресла золотого стану, іде в полях — вгинаються лани. Близнята-зерна туляться в покоси, біжить юрба червонощоких руж, сплять солодко черкуси-негритоси, біляві яблука і жовта раса груш. Рве синій вітер білі посторонці. А в серце літа — щедрий сонцепад. І зливками розтопленого сонця лежать цитрини, груші й виноград. Загусне промінь в гронах перегрітих. А ляже сніг на похололі дні — жагучий сон закоханого літа в холодну зиму бродить у вині!

Отак, як зроду, потаємно, з тилу…
Отак, як зроду, потаємно, з тилу,
Усіх міщан ощирені лаї

Очима ти сказав мені: люблю…
Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним.

Після дощів смарагдова діброва…
Після дощів смарагдова діброва,
на білій ріні річка говірка.

Пастораль ХХ сторіччя
Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.

Пелюстки старовинного романсу
Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.

Перш, ніж півень запіє…
Петро — не Юда. Він любив Учителя.
І вуст він зроду був би не отверз.