«Не винен я тому, що сумно співаю…»

Не винен я тому, що сумно співаю,
Брати мої!
Що слово до слова нескладно складаю –
Простіть мені!
Не радість їх родить, не втіха їх плодить,
Не гра пуста,
А в хвилях недолі, задуми тяжкої
Самі уста
Їх шепчуть, безсонний робітник заклятий
Склада їх – сум;
Моя-бо й народна неволя – то мати
Тих скорбних дум.

Вірші Івана Франко 12-14 рядків Іван Франко Сумні вірші Івана Франко

Читати ще вірші:


«Не довго жив я в світі ще…»
Не довго жив я в світі ще,
Та встиг чимало вже зазнати.

«Не забудь, не забудь…»
Не забудь, не забудь Юних днів, днів весни, – Путь життя, темну путь Проясняють вони. Злотих снів, тихих втіх, Щирих сліз і любви, Чистих поривів всіх Не встидайсь, не губи! Бо минуть – далі труд В самоті і глуші, Мозолі наростуть На руках і душі. Лиш хто любить, терпить, В кім кров живо кипить, В кім надія ще лік, Кого бій ще манить, Людське горе смутить, А добро веселить, – Той цілий чоловік. Тож сли всю життя путь Чоловіком цілим Не прийдесь тобі буть – Будь хоч хвилечку ним. А в поганії дні, Болотянії дні, Як надія пройде І погасне чуттє, Як з великих доріг Любві, бою за всіх На вузькі та круті Ти зійдеш манівці, Зсушить серце жура, Сколять ноги терни, – О, тоді май життя Вдячно ти спом’яни! О, тоді ясні сни Оживлять твою путь… Юних днів, днів весни Не забудь, не забудь!

«Не люди наші вороги…»
Не люди наші вороги,
Хоч люди гонять нас, і судять,

«Не покидай мене, пекучий болю…»
Не покидай мене, пекучий болю, Не покидай, важкая думо-муко Над людським горем, людською журбою! Рви серце в мні, бліда журо-марюко, Не дай заснуть в постелі безучастя – Не покидай мене, гриже-гадюко! Не дай живому в домовину класться, Не дай подумать ані на хвилину Про власну радість і про власне щастя, Докіль круг мене міліони гинуть, Мов та трава схне літом під косою, І від колиски аж по домовину Жиють з бідою, наче брат з сестрою, – Докіль життя тяжким нас давить валом, На пні ламає силою страшною, Докіль ще недосяглим ідеалом Для міліонів ситість, тепла хата, – Докіль на лицях сльози, ніби ралом, Борозди риють, доки зимна крата Тюремна руки путає робучі, Мруть з голоду бездомні сиротята, Пишаються під небом ті блискучі Гнізда розпусти, зопсуття й обмани І світ заражують, докіль могучі «Стовпи» отруту ллють в народні рани, Думки кують, для прихоті своєї Люд трупом стелють люті тамерлани! Ох, загніздись на дні душі моєї, Важкая думо! Сильними кліщами Стискай те серце, скоро б від твоєї Схибнув я стежки! Ночами і днями Шепчи над вухом: «Ти слуга нещасних! Працюй для них словами і руками Без бажань власних, без вдоволень власних»!

«Незрячі голови наш вік кленуть…»
Незрячі голови наш вік кленуть,
В котрім, говорять, перед правом сила,

«Непереглядною юрбою…»
Непереглядною юрбою
Ідуть за днями дні мої,

«Нехай і так, що згину я…»
Нехай і так, що згину я, Забутий десь під тином, Що всі мої думки, діла Сліду не лишать, мов та мла На небі синім! Нехай і так! Я радо йду На чесне, праве діло! За нього радо в горі вмру І аж до гробу додержу Свій прапор ціло.

«Ночі безмірнії, ночі безсоннії…»
Ночі безмірнії, ночі безсоннії,
Горе моє!

«Ой, що в полі за димове?..»
Ой, що в полі за димове?
Чи то вірли крильми б’ються?

«Осінній вітре, що могучим стоном…»
Осінній вітре, що могучим стоном Над лісом стогнеш, мов над сином мати, Що хмари люто гониш небосклоном, Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати; Що у щілинах диким виєш тоном І рвеш солому із сільської хати, Зів’яле листя гоном-перегоном По полю котиш, – вітре мій крилатий! Я довго пильно слухав стону твого І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш: Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього! О вітре-брате! Як мене побачиш Старим, зів’ялим, чи й по мні заплачеш, Чи гнівно слід буття завієш мого?..