І
В вечірню, химерну годину,
Як обрій гине в імлі,
Не раз без руху застигну,
І тужно стане мені.
Згадаю зимовий вечір
І фастівський вокзал,
Здригнуться од холоду плечі,
А в серце ввіп’ється жаль.
І встане знову в уяві
Той дев’ятнадцятий рік –
Розправи, пожежі криваві
І сотні мерців, калік…
Тоді я зустрів на пероні
Дівчину, просту таку…
Вона, як ще були червоні,
Служила в “Більшовику”.
Наше далеке знайомство
Недовгий тривало час, –
Вона розмовляла просто
І дзвінко сміялась не раз.
Сьогодні знову під вечір
Чогось пригадав її –
До речі чи не до речі,
Дозвольте вповісти мені.
ІІ
У Фастові на вокзалі
Марійка з “Більшовика”
Сиділа в третій залі,
Чекала дзвінка.
Не була вона більшовичка –
Дівчина, просто така…
Мізерна, невеличка…
Коректорка з “Більшовика”.
Вертала до Києва з дому,
З Волині, із села,
А в ногах відчувала втому, –
З Житомира пішки йшла.
На лівім боці звисала
Торбинка, як у калік, –
Шматочок хліба і сала
Загорнуто в “Більшовик”.
В залі блищали погони
Денікінських сіпак,
Обличчя п’яні, червоні,
А очі – вовкулак.
Марійка вийняла сало
З торбинки і хліба шматок;
Розклала і снідати стала,
Доки не вдарить дзвінок.
Враз за її плечима
Гримнув підпилий крик –
Один з офіцерського чина:
“Ти відіш? Більшовик!”
ІІІ
В Фастові на семафорі
Схитнувся маленький труп –
Вітри, мов собаки хворі,
Виють, в дротах гудуть.
Бийте, вітри, телеграму
Туди, в волинське село,
Сповістіть рідню про драму,
Де снігом труп занесло.
Дзвоніть у світи червоні,
Хай знають пригоду сумну,
Хай прийдуть, як буйні коні,
І розпорошать зиму.
У Фастові, на вокзалі,
Розітнувся третій дзвінок, –
Потяг вирушив далі,
А в ньому сотні жінок.
Тільки одна Марійка
Сама залишилась тут…
Кров на замерзлих рейках,
І на семафорі труп.
……………………………….
Як їду до Білої Церкви
І фастівський бачу вокзал, –
Згадаю обличчя мертве,
І в грудях загрузне жаль.