Любисток

З-під вій — блакитна тінь, ознака нестеменна,
Й рожевий слід лишивсь на грудях де-не-де,
А він уже ступив ногою у стремена,
І кінь його баский вже гривою пряде.

Лишилася сама, коханка безіменна,
І дивиться на путь, де курява паде.
Одного вечора, як праця цілоденна
Кінчиться геть, вона дитину приведе.

Та в хаті прокричить недовго немовля,
І лиш в глухім садку, де скопана земля,
Розквітне рути цвіт і проросте любисток.

Вона ж так само вдень сапатиме поля,
Вночі — ридатиме, не знавши, відкіля,
Від кого день і ніч чекає тайних звісток.

Бажан Микола

Читати ще вірші:


На луг лягло благословіння снігу…
На луг лягло благословіння снігу — Хитливий переплив і перелив сніжин, — І я мовчу, немов читаю книгу Великих, тихих, лагідних таїн. В п’янливому, сповільненому смерку Кружіння серця. О солодка млость! Пурпурні снігурі, як змахи фейєрверку, Пронизують сріблисту високость. Я йду, й мовчу, і тепло марю снами, Я на долонях тиші розтаю, — Кристалик, зведений блаженними руками На свій приділ і на журбу свою. Запаморочений, дрімотний, заблукаю, І ввійду в сон, і вже не вийду з сну, І мовчазливо добреду до краю Крізь білу, добру, вічну тишину.

Папороть
Мов скарб старий — цей місяць-білозір,
Мов сни старі — ці хмари білопінні.

Пильніше й глибше вдуматися в себе…
Пильніше й глибше вдуматися в себе…
Ти звівся й стверд у лютій боротьбі,

Політ крізь бурю (Поема)
Пружнаста віхола —
прудка підпора крилам.

I. Собор
У тіні пагорків, процвівши потаймиру, Звучить колона, як гобоя звук, Звучить собор камінним Dies irae, Мов ораторія голодних тіл і рук. Встає огонь святобливої готики, Як ватра віри, як стара яса, І по-блюзнірському піднеслись в небеса Стрілчасті вежі —   пальців гострих дотики. Рукою обійми холодні жили твору І дай рукам своїм німим Піднести серце власне вгору На грановитих списах рим, Щоб в очі скнарі темних веж Заглянуло воно,    мов дзвін сухий, забилось. І тінь впаде із пальців веж, як стилос, І почекру її на серці не знесеш. Немов кістляві й люті пута, На серце ляже слів важкий узор. Залізом, полум’ям, єлеєм, кров’ю куто Зловіщу повість про собор, Як в захваті стражденних юрм, У скреготі зубів    і скреготі граніту, Мов смертний спів, мов клич одчайних сурм, Щоб пломеніти і гриміти, Здіймавсь собор на славу феодалу, Яскриня віри, кишло прощ, — І на лункі тарелі площ Вже дзвін його упав помалу, Мов мідний шаг, офіри мідний шаг. Так в католицьких висохлих руках Бряжчать разки з пахучого сандалу. На дзвін не йшли,   а плазували лігма Раби та блазні, дуки й королі; І роззявлявсь собор,  немов солодка стигма Безвольної й самітної землі. І падали,   і дерлись під склепіння Тіла без рук і руки, що без тіл; Роти, розірвані навпіл, В камінну бистрину вплітали голосіння. І, як худа стріла,     злітав над ними вгору, Як рук голодних гостроверхий сніп, Натхненний корабель собору У фанатичнім, виснаженім сні. Крутилися роки в похмурій веремії, Та не згасали, щоб ізнов блищать, Вогні готичних яросних багать На щерблених мечах і косах Жакерії, Бо зводився собор — гнобитель і захисник, Юрби благання і юрби прокльон, Й готичний розцвітав трилисник, Мов хрест, мов квіт,  мов псалма і мов сон.

II. Брама
У грі нелюдській, в спразі неприродній, Потрясши ланцюги прикрас, Важкою зморшкою напнувся владний м’яз, Обняв краї спокійної безодні. Підніс, як пожаданний келих, Широку браму в вишину, Широку браму, грішну і земну, Мов круглий перстень на руках дебелих. І творчий хист, що не втомивсь, не вистиг, Снопи принадних зел на камені поклав, Як груди дів, гарячих і нечистих, У шпетних ігрищах уяв. Так щедро кинув семенасту брость, Як звик на ложе кидати коханку, Що зна любовний піт, важких запліднень млость, І ситий сон, і спрагу на світанку. На брості — квіт, на брості — квіт, мов око Розпаленого самкою самця Ще тих століть, коли в серця Вливалась пристрасть хтивого барокко, Що плинула з віків старого лабіринта, Що поєднала іздаля Вкраїнських брам рясне гілля З вільготними акантами Корінта. І той акант — не лавр на голові державця, І брами щедрої ніхто не розчиняв, Щоб бранців пропустить з подоланих держав. Бо шлях звитяг крізь браму не прослався. То брама пристрасті пригнобленій і лютій Старих століть. Одягнені в шарлат, Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті, Мов пишні бунчуки, бундючний гетьманат. Тоді, немов бучний вінець, На масне волосся степу Поклав церкви свої Мазепа, Поет, і гетьман, і купець; Тоді, програвши гру одчайну, Навчився бігати назад Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні, Безхвостий Буцефал прийдешніх гетьманят. Женіть того коня, хода його хай втихне! Мов списа ржавого, дзвіниць ламайте тінь! І мовкнуть дзвони, дзвони з-під склепінь, Бо серце наше більше, аніж їхнє!

III. Будинок
Мов райдуга, що викута в гамарні, Уже нагнувсь над домом віадук, Але ще юрбами навколо ходить гук, Стає в стовпи громохкі й незугарні. Стовпи громохкі.  Палі риштувань. Підойми зігнуті.  Поламані домкрати. Кипить могутніх будувань Гарячий бунтівничий кратер. В’їдається у степ завзята праця та, Як смерч, поставлений донизу головою. Трясе рівниною і двигає горою, Мов аркуші, шари земні горта. І вибуха, як постріл, рух, Розряд міцних натуг. Тут Буяє труд. І пруг ляга на плуг, І кут ляга на кут; Луна іде навкруг Споруд. Ідуть потужні голоси, Прокочуються в танці, І відгукаються баси Тяжких електростанцій, Де на моторах, з-під щіток, Між нафтових калюжок, Повзе, закручуючись, ток, Немов стальний остружок. Наллявши сяйва в склянку ламп, Він в’є свою спіраль Від паль До дамб, Від дамб До паль, Кваплячись у даль, Де хаос ям і хаос куп Піску й рудої ржі, Де на твердий, упертий шруб Нагвинчуються етажі. Колонки електричних гроз В дротах прогримотіли, І лопає тривалий трос. Як лопаються жили. І смерчі звуків випряда Оскаженіла хуга; То крутиться мерщій труда Велична центрифуга. Обертається мерщій, Луна на гони й гони По рейках гомінких колій, Як вагонетки, гонить. Копають степ, свердлять масив І закладають тут же Масиви стін, І дула димарів, І кратери споруджень. Зубами чорними зубил Рубають ромби брил, Бетон громадять в кучугури, І пахне, як озон, їдкий металу пил, І котяться важкі акорди сил, Широких спин і мускулястих тіл З залізної клавіатури. Залізо б’ють і гнуть прекрасну мідь І горбатих м’язах руки чоловіка. Над землею гримить, Над старою землею гримить, Як марш нечуваних століть, Будування висока музика. І стогне степ, і стугонить країна, Стальна запінена турбіна Електростанцій громових, І рухається день, як верств одвічний здвиг, І другий день уже чекає черги, Бо кожен день — як вибух і як штурм, Шалений марш напружень і енергій, Салют, і виклик сурм, і натиск, і алярм.