Хрест

І тут у горах хрест! От край проклятий!
Куди не глянеш, Бог на хресті розп’ятий.

Знання нема, а крізь безодня віри,
І всюди рабських шибениць без міри.

Землею гомонять пісні воскресні,
А люди ждуть на ласощі небесні.

Споганюють святе лице природи
Страшним кінцем Христової пригоди.

Самі ж ідуть чортівськими шляхами —
Звірюки від колиски аж до ями!

О, Христе, глянь: ті Юди та Пілати
Від Тебе ждуть небесної заплати!

Хрестом Твоїм зацитькують сумління,
А їх серця, як ті хрести — з каміння.

І шибениця в їх домах єсть Богом,
А Ти стоїш, Ісусе, за порогом…

Вірші Осипа Маковея 16 рядків Осип Маковей Релігійні вірші Осипа Маковея

Читати ще вірші:


«І я умію пісню…»
 І я умію пісню,
умію не одну,

«Був монастир, а в нім черці…»
Був монастир, а в нім черці  — відлюдки тихі, богомільні і в’язні віри добровільні, що в божому жили страсі і словом правди та хрестом боролися колись з гріхом. Тепер вже тих черців нема, свічки не сяють в їх святині,  — там сірий пил і сіра тьма покрила стіни всі і скрині. А в скринях порох, динаміт, арматні кулі і патрони лежать для миру оборони… Сим знаменем здобудеш світ, а не хрестом на хоругві і проповіддю о любві! Дивись: на храмі громозвід, де перше хрест був на дасі. Так треба, щоб огненна сила другої в скринях не спалила і щоб бутний* був у страсі!… Дивись: отся душа нещира апостолом зоветься мира, пильнує вічно магазину, щоб ти спокійну мав годину, трясеться над твоїм спокоєм і мир здобуде хоч  — розбоєм! *Бутний  — зусхвалий.

«В дорогу, в дорогу! Іду, моя доле!…»
В дорогу, в дорогу! Іду, моя доле!
Чи цвітами піду, чи терня поколе,

«Заплатив я податок кривавий…»
Заплатив я податок кривавий  — сам у війську служив вісім літ, у війні з пруссаком став кулявий, надививсь на людей і на світ. А тепер і мій син уже служить… Я без нього не маю і сну, та нехай, як прийде, надолужить всю роботу, а я відпічну. Я старий і вже сили не маю, от живу, аби скорше у гріб, а ще тільки його дожидаю, щоб обняв по мені увесь хліб. Передвчора корову продав я, весь податок як слід заплатив і додому помалу вертав я, ні капельки нічого не пив. Аж тут чую  — десь грає музика, я підходжу, стаю при вікні і дивлюсь: там кімната велика, офіцери сидять при вині. З них один по-німецьки шваргоче і підносить ось чарку вина, і всі разом стають і охоче випивають чарки аж до дна. «Ох, мій боже, мій боженьку милий!»  — я зітхаю, дивлюсь і стою. За хвилинку одну і пропили офіцери корову мою…

«Коли помрем і заростем квітками…»
Коли помрем і заростем квітками,
У споминах ще оживем не раз,

«Налетіла куля з поля…»
Налетіла куля з поля, забриніла, як пчола,  — дійся, дійся, божа воля, як така козацька доля,  — куля в груди застрягла. Впав козак, не може встати, ще раз глянув навкруги: «Ах, прегарні сі Карпата! Тут би жити, не вмирати, та убили вороги. Тільки й щастя, що вмираю на землі моїх братів; тільки й смутку, що не знаю: може, й з рук їх тут конаю за провини ще дідів. Вже готова є могила, не могила, а гора; буде душенька тужила, де є Україна мила,  — так далеко до Дніпра!» Без китайки, без калини поховали козака, тільки вітер Верховини поніс вістку до родини… Що за доленька гірка…

«Помер рекрут в непривітній столиці…»
Помер рекрут в непривітній столиці,
здалека від свого села,

«Ти — як сон, ти — як весняна казочка…»
Ти  — як сон, ти  — як весняна казочка,
Бо ти й казка моєї сумної душі,

«Я рад би все забути…»
Я рад би все забути,
що трапилось мені,

Брати
В темних горах, при окопах, у болоті, там зійшлися два вояки по роботі. Не зійшлися, тільки впали край дороги, поранені: сей  — у плечі, той  — у ноги. Один стогне: «Тату милий, мамо рідна!» Другий плаче: «Діти любі, жінко бідна!» Подивився сей на того довго, тихо,  — здивувала рідна мова, спільне лихо. «Поможіть мені, земляче, рідний брате! Не по волі я загнався у Карпати…» «Я поможу, милий гостю з України! Чей по волі не бажав ти нам руїни!…» Б’ють гармати на добраніч, стогнуть гори, Звір лісами утікає в темні звори*. Два вояки завивають свої рани, споминають і родину, і кайдани: «От звела нас люта доля раз докупи, не у гості, тільки в полі, тут, де трупи... Виріс, брате, я далеко  — у Полтаві, а загину у Карпатах на мураві…» Другий каже: «Горе, брате, нам, нещасним, нашим людям, нашим нивам, горам красним, та найтяжче наше горе  — люта сила, що з братів та воріженьків поробила. Та не плачмо, бо віджити ми ще годні; вилічимо свої рани і народні; кров пролита не пропаде, зродить нива  — буде, буде Україна ще щаслива!» 1914 *Звори яри, провалля.