Каменотес

Чи юга, чи день в проміннях косих,
Чи зоря пливе вечірнім плесом,
Сорок літ робив на хмарочосах,
Сорок літ — усе каменотесом.

У Чікаго шліфував граніти,
У Нью-Йорку — “білдінга” підводив,
Мертвий камінь був як самоцвіти
3 рук його, Америці на подив.

А збери снагу його і змогу,
Що лягла у камінь понадміру,
Тим камінням вистелиш дорогу
Із Нью-Йорка у Аляску сіру.

А склади каміння те на грані,
В висоту зведи камінні грати,
Буде та колона як в тумані,
Бога дасть за бороду чіпати.

От уже дійшов старого віку,
От уже і з рук не та робота,
І його, як старця чи каліку,
Виставили раптом за ворота.

Він пішов в стару свою землянку,
Де не камінь, а гнилі пороги,
Де мокриці в щілях на світанку
Стіни плачуть мокрі од вологи.

З горя випив віскі чесну склянку,
Гнівно думав з ночі безгомінням:
Мільйонера вкласти б в цю землянку,
Завалить шліфованим камінням!

Малишко Андрій

Читати ще вірші:


Кармалюк
I Уляна вчора правду говорила: — Ходить не час, оберігайся ти. — А як її назвати: люба? мила? Чи ще б слова таємніші знайти? Хіба тим косам відшукаєш слово? Ясним очам, цілованим колись? Шуми, любові молода діброво, Уляно, чуєш? Де ти? Озовись! Він варить кашу сам усій артілі, Всипає солі, пробує на смак. Турбота зайва? Іч, якби не так, Не опечи язик на цьому ділі. Іще крутіш заварить кашу пану. Го-го, синки, гарячий стане день… А ті, що із Вівсянників, з Майдану, Учора хату кинувши лишень, Злюбили ліс і силу самопалу, Пороховий димок із гущавин, Підходячи до ватрища помалу, Сідають в коло, рівні, як один. Палають огнищ язики багряні. Обкурені скипають казани. Устим людей покликує: — Сини, Виходить так, ми люди не останні! Ми тут зійшлися, месники бідноти, Окривджені панами кріпаки, Із Білорусі, від Двіни-ріки, Із-під Москви й Дніпра, — одні турботи Звели нас тут, на помсту і відплату, Тож поклянімось, ми в борні — брати, До світлих днів будем разом іти, І горе кровопивцю! Горе кату! А люди в дружбі — то моя родина, В сім’ї народи встануть по мені. І кріпаки відчули: добра днина Їх кличе в даль у віщому огні. Спливає місяць, сяє злотом щирим. Шепоче пісня про нові літа, Що красне сонце світить за Сибіром, А на Вкраїну сокіл заліта. Грудьми шугне і до вікна постука, Спочине трохи, знову за своє… А люди кажуть: — Певно, Кармалюка Голоті рідній звістку подає. Устим сміється: — Та який я сокіл? Теж вигадають! Просто горобець! — Ой, не кажи, Устиме, — і співець Іще дзвінкіш затягує наокіл. — Тихіше, хлопці, досить того співу. Ви чуєте? Не чуєте? Гуде! — Ісправник їде? — Звідки йому? — Де? Духмяну тишу збивши полохливу, Мерщій в залогу. Щасна є прикмета — Якась пташина свиснула до них. Поскрипує на вибоях карета, Сопе під гору пара вороних! — Куди то, стій! Не поспішай навтечки. Направо, хлопці, діло є — роби! — Устим хватає коней за вуздечки, А ті хропуть, зметнувшись на диби. Корінник рже і копитами грюка, Три гайдуки з дозірними — вповал. — Щастить же! — Що? — Впіймалась риба-щука, Та не ісправник, братці, — генерал! Він зблід, як мрець, спітніли сиві скроні, Дорідні губи тіпаються, дрож… — Із гамана зсипай сюди червоні, Та не тремти, не займемо, чого ж! О, він віддасть, щоб тільки жить, чого там. Мідяну скриньку тягнуть гайдуки. Тече, дзвенить струмок гарячий злота, Як серед ночі грають світляки. Давно карета зникла у долині, З ромашок збивши полум’я роси. — Це, не забудь, Івану Кожурині, — Дітей у нього п’ятеро, — даси. Це Валовню, а це Перепелиці, Хоч хліба з пуд зажиє дідуган. — І круглячки дзвінкі, золотолиці Повзуть в кріпацький витертий гаман. — Оце вдові, їй, мабуть, не до того, Що Кармалюк бере на душу гріх, Собі лишаймо, хлопці, золотого, На завтра хліба купимо на всіх. Чекайте, люди, виб’ємося трошки… — Устим за пень сідає, мов за стіл, До кулешу, дає дозорним ложки, Черству хлібину крає наопіл. II Горно роздули, вугіль підсушили, Вже не звикать Микиті до робіт. У праці з майстром висушили жили, Тепер покурять, витруть чорний піт. Про се, про те спокійно йде балачка, На всі події є свої слова. А ніч липнева зводиться від сплячки, Сумна травичка тихо ожива. І попливли білястих туч навали Над росяним тужавим колоском. Огненні птиці неба край клювали, Віщуючи світання за ліском. В тарелі срібні жайворон ударив, Розсипався в зелені береги. Війнуло сном, казанням давніх марев. — Докінчуймо, Микито, ланцюги, Світа либонь лише чотири кільця Лишилось, дуй та вугілля підсип! — Свистить грудей старечих дужий хлип, Нагадує про старість, брів окрильця Звисають втомно, вже той день коли б. Ланцюг аж приска звивами густими, Горно палає, в кузні пада гук. Це все тобі зготовано, Устиме, Для ніг твоїх зготовано, для рук. III Ввели його, страшного і тепер Огнем очей, посмішкою лункою, Шість вартових, горбатий офіцер Поодаль став, наказ подав рукою. Горбатому не спалося вночі, Дорога снилась в далечі похмура, Стара казарма, темна, мов конура, А потім враз забрязкали ключі Від карцера чи одиночок, хто зна, Схопивсь як стій, в душі пекла жага. Здалося, ніч заходить передгрозна, До горла місяць руки простяга. А солов’ї ридають серед саду, А світ горить. Такі ще є дива! Він затаїв і пострах і досаду, Мовчазний буде ніч, і день, і два, Але покаже клятим бузувірам, Отим, що день стрічають з-поза ґрат, Що він на слово їхнє не повірив І що йому сам чорт тепер не брат! IV Засапавсь міх в червоному багатті, Одгупав молот, дзенькаючи, стих. Ввійшов Устим в чумарці рудуватій, В потертій шапці, в чоботях простих. У лісі жив і ночував на кручі, Рушниця з ним панам носила ляк, А продирався крізь терни колючі, То покалічив руки як-не-як. Щоку роздер десь об сучок дубовий. Але к чому тепер ота краса? Ставний, широкоплечий, чорнобровий, Та в синіх очах полум’я згаса. — Здорові будьте, ковалі хороші! — Хотів гукнуть, як тому кілька днів, Коли під чорним дубом гомонів, На всю голоту поділивши гроші. Та не гукнув, багнетів сталь відлита Сягнула вбік, — прямуй і не зверни! А слабодухий чоловік Микита Уже ладнав на ноги кайдани. V Устим стояв, ввижалася дорога По першому грудневому сніжку, Далеко геть, подальше від острога, В морозну путь, нітрохи не важку. Хай свище заметь, без тепла і хліба, Як бажаний і довгожданий гість, Він до людей було вночі придиба, Зігріється і каші попоїсть, Пограється любенько з дітлахами, Бо в нього теж в домівці два малих. Але якими добрими шляхами Пробратися йому тепер до них? Крізь сон ночей, і мжичку, і порошу Шукав людей од мандрів одпочить. Задихав міх. — Ну, що, Устиме, прошу, Давай-но руку! — I в єдину мить Кільцем затис. Уста скривив од жалю Чи від злоби — солдатам все одно. — Давненько ми не бачились, ковалю, — Сказав Устим, — не бачились давно. Чи, може, той рік, в клуні, серед току Ти пив горілку, плакався мені, А вже сьогодні стрів, їй-бо, нівроку, Розпеченим залізом у вогні. Це хліб за хліб, виходить, молодчина, Шукай такого з свічкою в юрбі. Візьми оцю у мене й сірячину, За труд гіркий подякую тобі. Знімає з пліч і кидає додолу Свитину чорну, пояс вишивний І простягає руку теплу й голу І надягає кільця й каже: — Бий, Тобі-то що? За мідяки притерті Ти, може, й душу закуєш в обруч? — Але коваль підводить очі вперті І просить об однім: — Не муч, не муч! І б’є з такою люттю залізяку, Що сиплють іскри й гаснуть віддаля, Що офіцер аж уші затуля І тупає ногами з переляку. VI Але Устим сміється з тої злості: Коли пішов служити, то служи, Як кажуть люди, боже поможи, А ми в цій кузні мимоволі гості. Мені однаково в людському горі Боротися, шукаючи зорю. Якщо мене сваволя не поборе, То я її, будь проклят, поборю! Що загадав, те буду вік леліти, Вночі не сплю, думкам нема кінця, А серцю важко: діти мої, діти, Старим вернусь, пізнаєте отця? Він так подумав і зрадів, що сила Цвіте в очах, в руці карбує слід. Біляста туча небо полонила, І в ній котився сонця стиглий плід. В тарілі срібні жайворон ударив, І розігнувся стомлений Устим, Поважним рухом, легким і простим, Загріб з багаття золотого жару. — Закуримо, солдатики? — По слові, На мить заворушились вартові, І дивно стало, що вони, живі, До полудня стояли, як дубові. У них також ростуть в неволі діти, А цей, Устим — їм щастя здобува, Щоб мали волю і свої права, То як солдату все не розуміти! Старий солдат вже й пучку наготовив, Шепнув губами, щось хотів казать, Але горбань рвонувся: — Ать, два, ать! — Підняв кулак, тонкі насупив брови. Тоді й Устим розгнівавсь: — Що ж вони? Німотне бидло? Парії докучні? — І так рвонув, що брязнули наручні І тріснули закуті кайдани. І розкотились сизуваті кільця: — Доволі мук! Доволі з мене мук! — Який він в біса тихий підневільця, Він є Устим, славетний Кармалюк! VII Отак і жив у кам’янім полоні. Світанок. Південь. Вартових сюрчок. В тюремному подвір’ї на ослоні Поклали різок солених пучок. За кайдани розбиті й непокору, За глум, що стерпів офіцерський чин, Устима провели посеред двору, І вже відомо, із яких причин Ворітницю замкнули на засови, На три замки, і десять вартових Завмерли у дверях не випадково. А вже Устим, проходячи повз них, В зловісну тишу вдарилась луна, На люту кару клалися прикмети,? — Гукнув: — Здорово, братці, як живете Устиму, справді, це не первина, Він зняв бушлат, повільно здяв сорочку, Білизну чисту бережно скотив, А десь у серці, в приспанім куточку, Тремтів од пісні давньої мотив. Коли ж різок не стало на ослоні, Криваві смуги зрізали плече, Він голову поклав собі в долоні І заспівав призивно-гаряче, Що за Сибіром буйний вітер віє, І пада сонце пташкою до рук, Але ви, хлопці, не губіть надії, За вас подума добре Кармалюк. Зовуть його пани розбійним татем, А між людей то слава не лиха, Заллє за шкуру сала пребагатим, І бог відпустить душу від гріха. Ісправники, асесори в турботі, Не знають, де початому межа, Бо він дарує гроші всі голоті, А як панам — то кулю та ножа! VIII Другого дня в рожевім надвечірку Краплистий дощ отави окропив, Прим’яв злегенька вистиглу матірку І райдугою став серед степів. Землі паркій, мов сизуватій птиці, На крила впала райдужна краплинь. Хлоп’ячий гамір, вітру тепла линь, Багряний цвіт вечірньої зірниці, І голубів голівки одинокі Під житньою застріхою двора — Це все влилося казкою у спокій: — Яка пора, — Устим сказав, — пора… В таку годину в полі серед лану Покосів жовтих пломеніє слід. — І враз схопивсь: — Ото чи не Уляну Спиняє вартовий біля воріт? Відчув, як сон: жара пече долоні, Бентежних дум підносяться рої, Але вже близько кісники червоні І білозуба посмішка її. Це тижнів п’ять не бачилися в літі, Та він її одразу пізнає: Ті ж карі очі, ласкою налиті, Руді сап’янці… — Серце ти моє, Далеко йшла? — Бере її хустину: — Давай зітру з обличчя пилюгу. — І пригорта. — Пусти мене, Устиме, — Сама шукає руку дорогу. І заглядає глибоко у вічі: — Устимоньку! (не бачить наглядач?) Я вже либонь приходила аж двічі, Та не пустили, а тепер, як бач. І хусточку розв’язує барвисту (Хустина, вечір, тихі явори…) — Оце тобі принесла попоїсти, Це калачі, це яблука, — бери. А схуд за літо! Певне, серед ночі Не спиш чи, може, їсти не дають? Казали батько: "І чого він хоче? Нащо ховає в серці дику лють? Є жінка й діти і шматина поля, Своя хатина, невеличкий двір. А то ж одне: тюрма, нагай, неволя, Гляди, і знову запечуть в Сибір!" Ой, горе, горе! Що робити буду? Тобі я, десь, ні мати, ні жона. Поміж людей наслухалась огуди, Забуть хотіла б, — образ вирина І кличе й манить, як на щедрі-свята… Вона в розраді пада до плеча. — Уляно, сядь, — підстелює бушлата, — Уляно, — каже, й слів невистача. Не впали побратими поодинці, Огонь від ватрищ ще не догорів. Вона прийшла у голубій хустинці, Сторожко й мило глянула з-під брів. В тяжку годину знав він, що подіє, Зорі палкої пломінь не зачах. Вона прийшла, як знайдена надія, В красі дівочій, з огником в очах. І в темну ніч, в осінню непогоду, Під сірий дощ чи бурі лютий вий, Він пив із уст юнку, гарячу вроду, Як спраглий п’є струмочок лісовий. Відчув тепер, що літо повертає, Високий сонях на дощі замок, І райдуги роздолля неокрає Крильми черкає сивий голубок. Гаряча кров ударила у скроні, Рум’янцями спахнула на лиці, І він стиска малі її долоні, Мов двоє крилець, у своїй руці. Уляна знову горнеться до нього, Підводить очі милі та сумні: — Чи не забув, Устим, панка рудого, Що завжди верхи їздив на коні? Змовкає, жде, зашарівшись обличчям: — Він сватає мене… Така напасть! Вже місяць їздять вдвох із лісовничим, А батько згоден, мабуть що віддасть, Бо вже й по чарці добре випивали. Були при хаті двічі старости… Устиме, любий, ти мене прости, А як про це сказати, — я не знала. Коли б у тебе не дружина й діти, Пішли б удвох на каторгу в Сибір, А так, скажи, ну що мені робити? Кругом неласка, сміх та поговір… Устим завмер… — Тебе? За нього? Заміж? Чогось тобі на жарти повелось! — Але відчув — не виказать словами Того, що в серці в неї запеклось. Він затремтів. — А.як же я, Уляно? — І в перший раз відчув, немов жало Ввійшло йому у груди полум’яне, Убивши все, що квітло і жило. IX Ах, осінь, осінь! Всім дано сивіти, Як мовлять мудрі: взнать добро і зло. Одні на схилі літ живуть, як діти, Другим же розум скрашує чоло. Несім серця, немов скарби гарячі, Хай грім походів душу виповня. Хто ліньки жив, — оглянеться й заплаче, Що згасне день, а він не бачив дня. Минуло літо: осінь гне ліщину, Густих зірок вивішує разки, А завітавши в сад на даровщину, Зливає мед в полив’яні миски. Зерна рясного висипле із кружки, Годує зрання зграю голубів, На весілля загляне, наче дружка, В зеленій плахті, в золоті дубів. Ах, осінь, осінь, юнь багряносльоза, Виходь сестрою в голубі поля, Де в кайданах, прикутого до воза, Ведуть в Сибір Устима Кармаля! Йому ніяк не випадає вмерти, З весни на осінь, з року в інший рік. З Сибіру біг він тричі, і вчетверте Дали конвойних двадцять чоловік. Ідуть вони попереду й позаду, Блищать кокард сріблясті кружала, А до патронів видано пораду, Яка в душі із острахом жила: Що їсти їм по двічі десь на днину Кандьор пісний і житні сухарі, Але страшну у кайданах людину В надзор.і мати обі всій порі. Якщо ж у в’язня буде ніч тривожна, Гляди, задума зникнути тайком, То не жалій, солдатики, — все можна: Стріляти в груди, вдарити штиком. Хоробрим буде складено подяку, За вірну кулю, післану вночі. Пливуть хмарин веселі, сині маки. Ідуть конвойних сірі два ключі. Але солдати з ним, немов із братом, Бо він за них стояв, як вірний друг, Проти поміщиків і злих наруг, Товстих, жорстоких хуторян проклятих! Х І виходжали люди з хат і поля, І в надвечір’ї плинув дальній гук: — Дивіться добре, вмерла наша доля! Дивіться, — кажуть, — онде Кармалюк. Він засмаглів од вітру й непогоди; Обличчям схуд з тортур і лихомань, Ген за селом спинялися підводи, Іржали коні в світанкову рань. Кандьор сьорбали зморені солдати, А матері, що сходились зусіль, Мерщій, мерщій верталися до хати, На рушнику виносили хліб-сіль. І на конвойних не зирнувши оком, А проказавши слово на привіт, Ішли до крайньої зі всіх підвід, Де він сидів у роздумі глибокім. Які чуття із мрій напівзабутих Плачем вставали в синій далі гін, Коли земний віддаючи поклін, Вони торкались рук його закутих! І зустрічі невиплакане горе, І прощавань хвилина, як німа, В очах лишалось огником суворим, Якому й слів і назвиська нема. XI Він кида слово навіть материнці, Нехай по нім шепочеться трава. Обоз повільно йде під Головчинці, І завмирає серце й ожива. Немало тут походжено до лісу, Де висне стиглий, точений горіх, Де ріс Устим у куряві доріг, Дощів осінніх люблячи завісу, Струмків весняних буйне коливання, Чи білі хутра сивої зими, Коли, здавалось, лебеді крильми Віщують схід морозного світання. Він пас овець улітку на толоці, Опівдні гнав на стійло до води, Торбинка з хлібом висіла при боці, Сопілка вигравала в три лади… Стрічав вечір’я зоряну заграву, З дітьми гуляв на полі в "деркача", Аж доки на конюшні за потраву Не скров’янили хлопцеві плеча. Тоді узнав, що колоситься нива І прийме хліб не батьківський засік, Піп материнська доля нещаслива Йому судилась на недовгий вік. Гірке дитинство! Може, як синиця, Ти оддзвеніло в білому саду? Я б знов припав до рік твоїх напиться, Але стежок-доріжок не знайду. Скриплять вози, немов чумацькі мажі, Та не до Криму шлях лежить — в Сибір. Устим пильнує: видно перший двір, Димар на хаті, з диму, певне, й сажі Увесь вчорнілий. Тут живе вдовиця. Глуха бабуся літ за шістдесят, Сіренькі верби вибігли підряд На каторжанський похід подивиться. Він бачить іншу згорблену хатину, Де пада голуб камнем до двора, Де гомонить шумлива дітвора, Столітній дід схилився біля тину. Чиє воно, веселе, чорноброве? А той пустун, що скаче з далини? Устим рвонувся вартовим на диво: — Остапе мій, Івасю мій, сини! Він руки звів, мов крила до польоту, Застиг на мить: — Сини мої, сини… — А сонце впало враз на кайдани, Їх чорний блиск прибравши в позолоту. Пізнали діти посмішку знайому, Відчули ласку батьківських долонь: — Куди ходив так довго, божборонь, Чого стоїш, мерщій ходім додому! Тягли його за руки, як старого, Повідавши про спірки та жалі. — Нічого, дітки, я прийду, нічого. Ти бач, як виросли мої малі. Оце приніс гостинця від лисиці, Ходив, як видно, по землі не зря. — Він ніяково кашля, з рукавиці Подаючи шкуринку сухаря. Остапчик змерз, аж хлипає — не дише. — Біжи, дитино, грійсь біля вогню, У хаті ж тепло? Я зайду пізніше, Лишень із дядею погомоню, Це в вас обох ні сірячини, бачу, Ні чобіток, ні шапки, як на сміх. — Він знов кладе легку долонь гарячу На кучері малих синів своїх. — А мати де? — Пішли ізрання вчора, Казали дід, не прийде до зими, Дівчат, жінок позбирано до двору На панську свайбу ткати килими. Бере панич лісничиху Уляну, А люди кажуть: не вживе за ним. — Івась на руки батьківські поглянув І скрикнув дико з плачем голосним. Бо коні рушили, і скуті руки Напружились, до воза потяглись. — О, горенько, о люта моя муко! — Вернись, татуню, любий наш, вернись! В останню мить Устам здаля побачив, Крізь грім копит, дзвіночків ручаї, — Столітній дід за возом біг неначе, А потім впав грудьми до колії. — То ж батько мій! — Та коні мчали мимо, Зболілому недолею й часом, Куди йому угнать за вороними, Вгодованими сіном та вівсом? XII Коваль Микита пив чотири тижні, Це для солдат була не новина. Коли б у нього рідні, а чи ближні, Можливо б відвернули від вина. Десь на селі жила собі небога, Старий її не вийде зустрічать. Колись дарунок принесла к острогу — Лляну сорочку, вишиту на гладь. Погостювала два дні в комірчині, Пішла додому, залишила біль. Заносить осінь оклики качині, Заграви теплі потемнілих піль І ще якусь не викриту по слову Тривогу мандрів і глухих доріг. Він постарів, хоч серце раде б знову Почать весни веселий кругобіг. Але запив не з того, інше горе Ввійшло, як гість, не прошений ніким. Либонь сьогодні, вчора, позавчора З ним розмовляв закований Устим? — Чарки мені оці осточортіли, Хто бавиться наперстям, — то питець? Жагу на краплі міряти не діло, Подай коряк, а ліпше — поставець. Лойова свічка вогником іскриться, Пече у грудях дивна гіркота. Цимбали б’ють, жаліблива скрипиця Дзвенить плачем, як бідна сирота. — Цимбали б’ють? Ні — молот вибиває, А то он — жар виблискує з горна. Не смійсь, Устиме, сил моїх немає, Я закивав тебе, —моя вина! — Чою кричить горбата лиховида, Він офііцер? Ха-ха! Він офіцер? Устиме, стій! — Коваль поблід із виду, Сльозу солону кулаком розтер. — Вернись назад, ну що тобі, я прошу, Хіба що много пройдено доріг? Ти глузував: "Життя ковальське — гроші". Не говорив? Я знаю, думать міг. Я розкую кайдан гарячим лезом, До ніг побитих каменем впаду! — І він кричить, сумний і нетверезий, Підвівши голову свою сіду: — Чого ж мовчиш, Устиме? Мо’ солдати Тобі за друзів стали на шляху? Ха-ха! Смієшся? Бач, не хочеш знати Мою печаль, зловісну та глуху. — Він грюка в стіл, і хлюпає сивуха, І тріска стіл від сили кулака. Не знає п’яний: сива завірюха Бреде в Сибір слідом Кармалюка. Вона із ним не щиро подружила, Щоб завести до чорної біди, Цілунком мертвим схолодила жили, Снігами важко впала на сліди. XIII Ціліську ніч дзвіниця калатала: Відлиті дзвони жалібно гули. Огню лункого яросна потала Котила в далеч золоті вали. Горів острог, тріщала катівниця, Дуби зів’яли, наче сивий мох, Води не стало в десяти криницях, Було б ще двадцять — мало двадцятьох. А як сипнуло іскрами ув очі, Запломеніла хмура цитадель, Здалось на мить: пливе у безвість ночі Під парусом високий корабель. Спливала диму згарного завіса. На роздоріжжі завивали пси. — Нехай горить і дотліва до біса, Не прогнівись єси на небеси. Діди хрестились, зиркаючи мимо, їх поріднила доля нелячка: — Роздмухати б огнище з вуглячка! Гай-гай, минулося, нема Устима. Упала кузня, полум’ям підбита, Котили в далеч золоті вали. В огні стлівала шапка, постоли, Старий сіряк, що не зносив Микита. Зведуть катівню люди неохочі, Всі збитки лиха вичислить казна. Куди ж подівсь коваль посеред ночі, — Того ніхто не скаже, бо не зна. XIV Спочинь же, серце, втомлене немало, Сильніш забийся, зроджене стократ: З дітьми Кармалюковими ридало, З Устимом билось на єдиний лад, З красунею Уляною щоранку Тремтіло в смутку. Де тепер вона? Другого літа пан знайшов коханку. Сказати б, новина? — Не новина. Рудий паничик грав на добру карту, Було б вино, коханки та хорти, — Ласуй, любися, пий глибоку кварту, А там усе лети під три чорти! Уляні дні пливуть, немов безкрає, Далеке марево, — одна, сама… Жовтіє літо, друге одлітає, А від Устима звістки все нема. Вона змарніла, мовчазною стала. Якось навідавсь батько до двора, Ввійшов поважно, видобув кресало, Про се, про те спитав: — А зі вчора На ярмарці почуто поміж людом — Устима вбито, із Сибіру біг. Прости нас, боже, праху не осудим. — Перехрестивсь, поклав поклін до ніг. Уляна впала посеред покою, Три довгих ночі билася в огні, Три довгих ночі і чотири дні Шептала щось, ослаблою рукою Когось манила. Догоряли свічі, Співали півні в розсвітання час. Із ліжка встала, вибігла нараз, Гукали раз її, гукали двічі, Не відізвалась в що страшну хвилину. Другого дня в полудень на ставу Рибалки щук ловили в ятерину, А витягли Уляну неживу. XV І третє літо червенем синіло, Цвіло дощами на земній путі, Пшеницю в копи склало, а по ділу Відлинуло за межі золоті. Лягла зима глибоким снігопадом, Затьохкало синицями вві сні, Шовки блакитні, полотна ясні, З дубовим листям постеляла рядом. Спокійний той, хто має час дозвілля! Скриплять санчата, линуть до двора, Бучних бенкетів близиться пора, Рудий панок гуляє знов весілля. Сідають гості, шана всім однака, Крізь іскри вин іде п’янка гульба. Кларнет пискливо тягне краков’яка, Мазурки плине повідь голуба. В огні свічок кружляють мрійні пари, Каблук — чок-чок і вправо і назад, Жених такі ввертає финдикляри, Що генерал — і той сміється, рад. Ще й офіцери прибули з острога, Верстов за сорок мчалися вночі. їм руки тисли жваві шляхтичі. Горбань, нащо святоша й недотрога, А все ж ковтав пекучу оковиту, Вклонявся гречно дамам здалека. Загомоніли. Хтось Кармалюка Згадав ім’я, мов армію розбиту. — Панове, бач, як швидко плинуть дні! Це ж три роки минає, як з острога Я вів його на каторгу, дорога Не раз-таки згадається мені. — На каторгу? Не диво. Все ж солдати. От я зустрівся, вірте, сам на сам, Шаблі схрестились, трісли пополам: — Проси, кажу, прощення! — Що й казати,- Він попросив… — Га-га, ну й молодчина! Митець же ти на брехні! — Генерал Аж сльози витер. — Що б то за причина, Не брав ані пістоль, ні самопал Того невіру? — Лихо з ним, одначе Землі на гріб дала йому Сибір. Знайшлася куля, вилита гаряче, А вас лякають: чари! наговір! Співають гості, шана всім однака, Крізь іскри вин іде п’янка гульба. Кларнет пискливо тягне краков’яка, Мазурки плине повідь голуба. Ішло за північ, пари кружеляли, Іспите вин барильця немалі, А за вікном гули снігів навали, Долоньми хмар торкаючись землі. В дворі гуляла хвища й холоднина, Зірвала з петель двері у покій. І раптом в зал ввійшла в снігу людина В такій грозі, в метілі отакій. Затихли гості, на смерть охололи, Під стіл полізла лиса голова. Тоді горбатий вихопив пістолі — І раз і два! І постріл — раз і два! А чоловік стряхнув сніжок з приполу, Метнув бровою, не віддав уклін. Горбатий скрикнув, кинув зброю долу. — Це він! Це він! Я пізнаю, —це він! У колі смраду, чванства і підлоти Узяв пістоля до розкутих рук. "Багато буде завтра в нас роботи, Сказав і крикнув півнем Кармалюк. А за вікном його стояли друзі Повсталі кріпаки — одна рідня Пожар червоний бивсь на виднокрузі, Віщуючи прихід нового дня.

Лист до гречки
Часто сняться твої килими, Білосніжні і медвянисті, Де тоненькі шершаві бджоли Колихаються на вітрах І, покриті у бронзу літа, Тчуть на лапках весняну, легеньку пряжу, В мареві теплім гудуть, гудуть. Ти була мені затишком снів, Коли пахла в материнській долоні, І моє волосся на голові Брало твої кольори в сизі ранки, Голосок мій бринів, як твоє стебло Бурштиновими дзвониками над полями, Я не кажу вже нро очі дитячі, Налиті по вінця, як дві тарілочки, Твоєї росяної, живодайної, Твоєї гречаної доброти. А в кістляві голодні роки, Коли пухли людські обличчя, Забуваючи день життя, Чи в тривожні солдатські ночі Ти мене годувала кашею, Замість хліба і молока. Дочко моїх гречкосіїв, Сестро Дніпра і плуга, Через вік твої білі вершечки Нахиляються в очі мої! І летить моє серце, немов бджола-медоноска, На твої загорілі гречані плечі, Щоб разом із тобою колихатися на стеблі, Де колискою — всесвіт, Де вервечками — дощики смарагдові, Де мої мотори над полем рясним Врізаються у майбутнє! 1961

Ми підем, де трави похилі…
Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині,

Моєму батькові
Усе пам’ятаю, ніщо не забуто,
Дитинство моє вітряною порою,

Пісня про Київ (лірична)
Білі каштани,
Світлі огні,

Пісня про рушник
Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,

Палають огні при долині…
Палають огні при долині,
І північ заходить, і сон.

Поезія
Її не купиш цвітом провесен,
Ані горлянкою, ні чином.

Полонянка
То не лебеді — в тучі діброва; Може танком, як туча, пройти? Ти стоїш, молода, тонкоброва, Комсомолка — з десятого — ти. І немає для смутку причини: Ліс та поле — із золота мур, І тополі, неначе в Тичини, В рокотанні-риданні бандур. Не суворо на серці, не гнівно, А за тебе тривожуся я. Катерино моя, Ковалівно, Степова чарівнице моя! Степовичка, сама задніпрянка, З діда-прадіда — всі бойові. Заспіваєш — аж світяться ранки, Засмієшся — встають неживі. У роботі і сонця не бачиш, У любові — як пломінь з пожеж. З горя стлієш, але не заплачеш, Пересохнеш, але не впадеш. Он виходить війна і клекоче, І обагрює кров’ю краї, На твої ненахмурені очі, На осяяні руки твої, На віночок двох кіс понад чолом, На уста, не ціловані вніч, Над твоїм ще невиданим болем Із страшних залізняцьких сторіч, Понести тебе в даль горобину, Безгріховну — ввести до гріха, Стан високий зігнуть, як билину, А билина в покорі всиха. Що ж то обрій виблискує гнівно? Що ж не сплю і тривожуся я? Ти не знаєш того, Ковалівно, Степова чарівнице моя!.. I Виходив Дудар рано з хати. Корів на пашу гнать чи ні? Гудуть за обрієм гармати, В стривоженій далечині. Обози. Трактори. Двоколки. І санітари на возах, І неба синього подолки, В диму, у грозах, у сльозах. Уже гуторили в артілі, Що з хлібом буде? Як лани? Стежки, у спеці поруділі, Бензином пахли від війни. Біженці йшли у полі, в лузі, В садах, в артілях, по окрузі, Варили юшку, а малі… Малята спали на землі. Без пелюшок та без одежі Несли їх старші із дворів, Де з туч вогненної мережі Щербатий місяць вслід горів. І не було в них ні колиски, Ні ложки звичної, ні миски, У школі, в полі чи в яру, В артилерійському жару, Ні теплих ліжок в темнім полі. Живим, як кажуть, повезло: Несли малий шматочок долі, У смерті вирваний на зло! Не легко йти із свого краю, У ярові, зелені дні. Я цим страждав, це добре знаю І на війні й не на війні. Це й Дудар бачив. Видно, горе Людей жене. Біда, біда!.. В світання росне, півпрозоре Брела в долину череда. За темнокорими дубами, За сивим плетивом стежок, Корови, шепчучи губами, Втикали морди в моріжок. Рожеві ніздрі свіжомиті, Нагріті вітром з дальніх гін, І слини довгі, теплі ниті Звисали низько до колін. Старий давно глядів скотину, Не перше літо — вісім літ. Він восени зайде в хатину, Латає чоботи, свитину, Та й знов в артіль, давати звіт, Корма виписувать, дійниці Дояркам лагодить в жнива. І дні текли, немов з криниці Вода джерельна, грозова. Дійшло до слави з добрих звичок, Я сам лічити не берусь, Він скільки виростив теличок: Красуль, і Лисок, і Марусь, Породистих, напів і простих, Крутих коров’ячих голів, Білявобоких, рудохвостих, Могутніх, вкормлених волів. Лилося молоко в дійниці, Телят загонисту орду Купали часто молодиці, Давали пійла по труду. Можливо, це картина мила, Коли б у червні, на зорі, Двох бомб фашистська, люта сила Не засвистіла у дворі. Біля телят ходили діти, І сонце падало на тік, Вони не знали бомб приміти За свій малий, дитячий вік. Телята руки їм лизали, А сонце гладило чуби. Як жаль, під вибухом лежали Лиш два розчахнені дуби. А де ж дітей шукати будем? А де їх сон тяжкий розбудим? Нічого, мамо, чорна мла Не тільки ваших повила… II З Білоцерківщини ясної, З трипільських урвищ і ярів, Як перший пролісок весною, Останній промінь догорів. Заскреготіли танки горами, Бензином, потом і моторами Дихнуло в ніч, війнуло в ніч. В пилюці, з раненими й хворими, З розгубленими і суворими Ми відступали пліч-о-пліч. І міномети били з потаю, Дощі розривів над піхотою, Осколків виблиски в гаю, І вітер ніс у даль скорботою Тривожну молодість мою. Вона жила іще минулими Ясними, теплими, розгулими Літами, де то їм число? Та вже за вибухами й гулами Її, мов трісочку, несло, Мов гілку з дуба, збиту бурею, У пил, в пожарища густі. Привіт тому, хто ніччю хмурою Не зблід на тисячній версті! Хто йшов долинами й байраками, З полками, й сам, — як тільки міг, Гнівний, суворий чи заплаканий Для бою серце приберіг! III Марко служив у мехчастині Щось дев’ять місяців либонь, І ще він бачив ранки сині, Зорі вечірньої вогонь В селі Лебідці, за дніпровим Зеленим вибалком крутим, За тим переліском дубовим, За тим промінням золотим, Де спав у клуні, на соломі, Печалі мав малі, свої, Де снились думи невідомі Про ще невідані краї, Про дівчину, яку? —А хто зна, — Була така, любив одну… Година тиха, передгрозна Дощами йшла на ярину. В артілі сіяли пшеницю, Зерно підвозили, — тоді Раділи! Буде колоситься, Колюча, світла, як жар-птиця, Ясна, як зорі на воді. Марко чималу мав турботу: Орали поле по ночах, Як кажуть, до восьмого поту, До поту й солі на плечах. Ось глянь, стоїть вона, колюча, Вусата, росяна, важка, Пливе над нею сива туча Війни з-за темного лужка. Доспіла, схилена, нежата, Поникла в куряву суху. — Це ж наша, хлопці! — Жаль, хлоп’ята! — Да, жаль!.. По дальньому шляху Повзли машини, гарби, танки, Легкі, вантажні, тягачі… Я знаю ці сумні світанки Над рідним краєм уночі. Пшениця рвана, стигла, бита, Столочена, уся в пилу, Заплакала несамовита, Зашелестіла по валу, Стеблини-руки підіймала До тих, хто пагубу завіз, Але війні було замало Її земних, зернистих сліз, Її наливів колосистих, Її шумливо голосистих Вітрів, пісень, і ні к чому Стоділ розбомблених, в диму. IV Явір шумів на подвір’ї ізкраю, Нова ворітня в янтарній смолі. Батька Марко не застав; я не знаю, Де вже той був. До рожевого гаю Вечір відносив години малі. Танки відходили. — Тату, я їду, Наша частина за Дніпр вируша! Як мені важко по рідному сліду Йти, відступаючи! Наче душа Жаром осипана з того клопоту. Все розкажу, повернувшися в дім… Білий листок з польового блокноту, Що я про тебе іще оповім? V Серце Маркові тремтіло у грудях, Вгледів її між людьми молоду. Скочив з машини, обнявся при людях: — Як ти, Катрусю? — З артіллю піду! Завтра худобу вигоним з долини, Трактори вже за Дніпром. Як не є, Підем в Задоння. — Марку! — Катерино, Катю, Катрусю, щастя моє!.. — Ти не забудеш? — А ти? — Не забуду! Може, писатимеш? — Як же, куди?.. Танки відходили ген поміж люду, Клали, як борозни, темні сліди. — Ну, поцілуй мене. — Поцілувала. Слово в устах, щоб не плакать, здержала. — Батька не бачив? — Ні, батько ж на луці. В білому платтячку, в громі, в пилюці Так і стояла. VI І по тій же дорозі, По ровах, по межі, Не в дощах, не в морозі Йшли свої, не чужі. Хліба сушену корку Пожувати б не гріх. Поділяють махорку, Щоб цигарка на всіх. Щоб цигарка курилась, Затягнися в диму, Щоб свої не журились У далекім дому! Хмари стелять кереї, Йдуть бійці, не дрижать, І німецькі трофеї За плечима лежать: Під руками ворожі Автомати у них, Сумки з рижої кожі На застібках складних. Спохмурніли очима: Де домівка, сім’я? — В них біда за плечима Не трофейна, — своя! Подоляни й волинці І полтавці вдалі Заховали в хустинці По шматочку землі. А вона усихає, Палить груди, як жар, І дощу їй немає, І ні сонця, ні хмар. Що посієш на людях, Де в пожежі поля? Б’ється серце у грудях, Вся на грудях земля. VII Кулемет десь полоще, Йде стежками відплат Катеринин молодший — Олексій — рідний брат. А чи мати удома, Сипле курям зерна? Он дорога відома Й невідома, курна, І чобітьми прибита Між незжатого жита, І осколками зрита, Одинока, одна. — Здрастуй, Катю, де ж мати, Ти, сестрице, сама? Ходить з хати до хати Не війна, а чума. — Ти спочинь, Олексію, Ляж, засни досхочу, Борошенця підсію, Пиріжків напечу. Є півлітра в наборі, Є ще сало в коморі, Закопали від німця, — Принесу, полечу! І зливала на руки Із дубової кружки. — Як живеться, Катрусю, Як сусіди, подружки? Сів на лаву скрипучу. — Чи здорові-живі? Із ноги зняв онучу У багнюці, в крові. Кашлянув якось сухо, Якось думно затих, А чи втома-задуха По дорогах крутих, Чи атака й бомбьожка, Хоч і це півбіди. — Дай води мені трошки Дай, Катрусю, води. Все прожите із думою Попливло між заграв. — Я приляжу, подумаю. — Звівсь. Хитнувся. І впав На гречану солому, На дубовий поріг. Повернувся додому, — З дому вийти не зміг. Потом виморив душу, Груди кашлем згнітив, Щось кричав про Катюшу На знайомий мотив. Зморшки пнулись на чолі: — Де я, в хаті, в бою? Кликав армій в полі Тридцять сьому свою. Стихла хата отецька, В лузі грім та луна. Ой, німецька, мертвецька, Чужедальня війна! …Борошенця підсію, Буде свято не в час. Чуєш-бо, Олексію, Ворог у нас! VIII Четвертий тиждень ув артілі, У кожній хаті, у дворі Здирали хліб, кожухи білі, Сорочки, шиті до зорі, Свитки овечі і верети, Глушили пострілом плачі, Гуртом до хати перлись, де то Скипає борщик у печі? Була в них випивка багата, Скоромна страва, а для втіх Все голубів із автомата Стріляли в золоті підстріх. Щоб ті вночі не вуркотіли І не будили запіяк, І в синє небо не летіли, Бо то ж фашистське, як-не-як. Пан офіцер лежав у ліжку, Гарячий доїдав обід. Дитину вбили на обніжку, Щоб не кричало, де не слід. Співало звечора надворі Щось про зозулю, зелен-гай, А в офіцера нерви хворі, Отож під нерви не співай! Убили дитину. Я знав її в школі. Сиділо на парті, у першому класі, Водило у книзі пальчатком поволі, А вдома просило не каші, а "касі". І мати вже вишила платтячко красне,. Старі черевички підбили підбором. Лежи, над тобою зоря не загасне, Забите дитя під сосновим забором. Для матері в світі коханіший хто є? Погляне на фото у тихій світлиці, На чесані вдвоє, заплетені вдвоє Тугі, коротенькі, русяві косиці. Не кличу мертвих і не плачу, Бо сліз невистачить мені За кров загублену дитячу І за юнацьку в наші дні. І за дідівську невхололу, І за дівочу, молоду, За всіх несхилених додолу, Але розпнутих у саду. IX Ходить староста півнем, Аж блищить борода. Матом тихим і рівним Всіх людей обклада. В шапці теплій, у свиті, Оглядає краї. Коні добрі та ситі На конюшні, свої. Дослужився до честі, В коменданта бува. І висить на міжхресті Не одна голова, Охолола з удару, Почорніла від жару, Їй очей не підвести, — Третій день нежива. Має староста знака, Любить слово "капут". Люди кажуть: собака! Німці кажуть: зер гут! — Я, — говорить, — є влада, Піднімецький король. Служиш радо не радо, А скорятися зволь. — Я, — говорить, — владика, В матір, в бога, у дим! — Людська кривда велика Ходить слідом за ним. Х — Може, борщу тобі, хочеш? Подати? Рано із матір’ю хліба спечем. Чуєш, Олексо? Заснув, може, брате? — Катря ввійшла до стодоли й плечем Сіно торкнула. — Вставай на часину, Сам же просив. — Та Олекса не спав. Бачив очей її синю росину, Брови тонкі, наче вперше впізнав. Рису між брів, непомічену вчора. — Боже, як виросла! Бач, школярі!.. То ж і Марко так за нею… — Надворі Сонце плело золоті ятері; Когут запіяв. — Не сплю, Катерино, Буду збиратись. — Куди? — А туди, В ліс, до своїх, до бійців, все єдино Гірше не буде, як цеї біди; Буду ходити від хати до хати, Зайди, ви чуєте? Блиснуть мечі! Буде земля їм на смерть вибухати, Буде вода їх топити вночі. Буде вогонь їх потрошити люто, Буде не сон їм, а кров звідусіль, Буде їм в чарку не хміль, а отрута, Буде їм порох, — не хліб да не сіль. Я вже за тими гостями догляну, Будь вони прокляті! Катре, біжи! — Брате, візьми мене. — Що ти, зарано! Будуть ще болі, печалі та рани, Я тебе кликну, скажу: пов’яжи! — Скоро ж то? — Ждіте. Бувай-но здорова! — Так і пішов по травиці рудій. Скільки з останнього братнього слова Носить вона і тривог і надій? XI Чужинці просто стали грудьми, На розстріл зводилась рука: Ходила чутка поміж людьми Про дивного Кармалюка. Він бродить селами, ярами, Розбитим шляхом, пожарами, Сліди він бачить гвалтувань, Дитячі сльози в ранню рань; Стежками житніми простими, Лісами темними, в диму. І тільки кликне хто: Устиме! Він одкликається йому. Та не вертався ще додому, А по містечках тлів пожар. Казали, був він член обкому, А може й перший секретар. А з ним виходять на майдани Російські хлопці-партизани, Ще й з Білорусії брати, І там фашисту не пройти. Сам поліцай з Лебідки бачив, Як він на станції судачив Із перекупками в ряду. Купив два пряники морквяні, Сакви білені полотняні І зник. Ну, звісно, на біду! Десь за Дніпром кричали півні, У Яровім, у Криворівні, Чотири дні та все підряд. А найстаріший півень злюче Як не запіє: Кармалюче! І він з’явивсь, хоч рад не рад… Фашистам ніч не дав доспати, Забрав набої, автомати, Та й каже: вішайтесь сами. Зробили німці по петлюрі. — Мерщій влізайте! — Злі, понурі Полізли довгі, як соми. Три дні висіли на майдані, А він ізник у димній рані В лісів’я Лебідське старе. Стріляли в нього в полі, в гаї Чужинці-зайди, поліцаї, А що поробиш? Не береї Чи ще того свинцю немає, Чи притомились вороги, Що бідне серце вітром має, Налите дивної снаги. Що в людське горе неминуче Летить, як птиця з висоти, Ой Кармалюче, Кармалюче, В яких піснях тебе знайти? Йшли поїзди, за гулкими мостами В свисті і скреготі билась земля. Ранені кидались до нестями, В полі гнили… Ой поля ви, поля! Жито сухим золотистим потоком, Чорними ріками вугіль і сталь. Сивим коровам, волам крутобоким В темних теплушках мчатися в даль. Їх переріжуть на мюнхенській бойні, Вугіль у круппівських стліє печах, Жито жуватимуть в заупокойні Байстри гестапівські по ночах. — Діду Мажуго, а, діду Мажуго, Де ви тут, чуєте? де ваш онук? — Тут ми, кхе-кхе, не турбуйтеся вдруге, Кличе не хто-небудь, — сам Кармалюк! Верби похилі, кущі красноталу, Поїзд промчить, наче вогненний птах. Діда сніжок обсипає помалу, Вітер із ніччю квилить у дротах. Толові шашки не дихають димом, Спить меленіт до своєї пори. — Митю, наглянь за шляхом нелюдимим, Воїнський, людський гуде з-за гори? Мчить порожняк, пробігає дрезина, Чахка товарний, — минай, ні к чому, Діду дрімається; десь там родина… Митя-онук щось шепоче йому: — Діду, ви чуєте? Гітлер стукоче! — Справді: з-за кручі гримить до містка Кільцями буферів з темної ночі, Бронеплощадками вдарити хоче, Вбить тебе, випалить, душе хистка! В класних вагонах сидять офіцери, В’ється димок із тугих сигарет. Звівся Мажуга, як привид: — Тепера. Митю, пали! — Неба чорний намет Так затрясло, що посипались зорі, Рейки, мов коні, звились на диби. Скиглили збиті вагони: ми хворі! Прискало жаром залізо: губи! І вітер дме з страшної кручі Слідом, де їхали брати. Ой Кармалюче, Кармалюче, В яких піснях тебе знайти? XII Оту доріжку, двір і хату, Поля, де виростала ти, Тебе, мовчазну й сивувату, Я не забув між суєти. Жила від печі до колиски У тижні, в літа горьові, І все ж очей померхлі блиски Своєю правдою живі. А що минуло, то й радіти. Бог з ним, як кажуть, хай мина. Пішли на щастя діти й діти, За рік, за другий — новина. І нагодує, й поколише, Турбота є сім’ї усій. В дванадцятім знайшовся Гриша, В шістнадцятому — Олексій. І кожна днина і хвилина Була, як золота казна. У двадцять третім — Катерина, Хоч Катерини хто не зна? Ішли сусіди в теплу хату, Несли дарунки чи привіт, Вечерю їли небагату, Дитині зичили ста літ, Повеселіли й танцювали До світанкової зорі. Дівча Катрусею назвали, Як у Шевченка в "Кобзарі". І діти виросли. З війною Пішли у світ. І за стіною Не чути сміху у дворі. А пiзнавала їх щоранку По свіжовмитих голосах… Найстарший Гриша, — той на танках, А Олексій — отут, в лісах. Вечірній промінь гасне тихо, Дніпро сивіє аж до дна, Ти що згадала, Ковалихо, Об чім помислила, сумна? І слово знов запломеніло, То Катря зводиться в тиші: — Якого болю наболіло, Як запеклося на душі! Ви кажете, мамо, коритись не треба, Чи хто, може, гнувся у нашім роду? Нехай хоч повісять отам проти неба, А я не схилюсь, не скорюсь, не піду! Була я в містечку, побачила вчора На розі, де сад, в ресторані вони, — Три німці обідають, дівчина скора Вино підливає: кушайте, пани! — До тих, до есесівців. Три в капелюшках, Кармінові губи, паризькі духи, — Сидять з тими німцями золото-душки, Лукавлять, жартують, хі-хі да хи-хи. Ви, мамо, їх знаєте: Ріта з аптеки, Маруся — зі мною ходила в загін, А третя ота, що прибула здалека, Жона лейтенантова, знав би то він! Вино собі п’ють, заїдають омлетом, Печенею свіжою. Серце мені Згоріло. — Марусю! — й не дивиться, де там! А потім, все ж вийшла. — Не ті, каже, дні, Щоб нам гордувати. Буде голодуха, Зима, дорожнеча, — вмирати, чи як? — Чому ж тебе вчили в десятому, слухай, Щоб ти цілувала оцих запіяк? Ти совісті, видно, навчилася мало, То вже й похилила гілля молоде. Он брата твого яке горе спіткало, Осліплений німцем, села не знайде. Невже ти забула? — Ти, Катю, навіщо У душу груддя мені кидаєш? Він Погиб чи осліп, бо душею він вище, А я не чекаю людям перемін. Маруся заплакала з болю й печалі, І жаль мене взяв, що вона, як дитя. — Із ними, кажу, ти сьогодні, а далі Буде каяття, та нема вороття, А сором який? Із чужинцем заклятим Щоб жити? — то краще умри на шляху. Де рідна земля? Де подруги? Де мати? Невже тобі легко чуття ці продати На ласку чужинців, в годину лиху? -I Катря аж зблідла од гніву, ув очах Задумливих, синіх, як небо в маю, Заблискало жаром в тих очах дiвочих, Зломилися брови (Маркові по ночах Десь видились, снились у дальнім краю). — Ганьба яка! — Дочко, — озвалася мати. — То, правда, ганьба. Ти приляж та засни. Стара підвелася, бензину підляти В коптилку на комині. — Знать, до весни Ще наших не буде… Ввижались щоднини Їй танки побілені, зірваний міст, Розбомблені, зриті далекі долини І Гриша Коваль, — її старший — танкіст. Не те, що забитий, чи, скажем, каліка, Ні, дай бог, живий, але бачить вона, Як син просить пити, жадоба велика, А слова не чути, заносить луна. Уста йому шерхлі, аж важко дивитись, Змарнів од бойовищ, хоча й не заслаб. Взяла б йому їсти, умитись, напитись, За тисячу верст пішачком донесла б. Сорочку його — не армійську, дитячу, Білену, в волошках, в мужицькім цвіту, Поклала б на руку синовню гарячу, Не в ту, що стріляє, а в ліву оту. — Ще наших не буде, — сама собі каже. І важко їй з того. Ночами один Приходить крізь муку, крізь марево враже. — Устань, мамо! — Хто це? — Це Гриша, ваш син. І зайде він в хату несумовито, Танкісти й полковник з ним, звісно, як власть. І стане вона йому постіль стелити, Борщу з карасями на Стіл подасть. Отак собі думає. — Мамо, лягайте, Вже пізно, а я вам таке ще скажу: За місяць, за другий ті німчики-зайди Полізуть не в добра, а в душу чужу. їх знищити б! — Ніч повіває війною, Не спить Катерина з думками улад. І трубить у ріг на полях, за стіною Пожарами буйний, старий листопад. XIII Снився сон уночі Ковалисі: Наче поїзд поміж блискавиць Пробігає у димній завісі, Гнуться рейки тугих залізниць. І цокоче, і свище, і лине В даль, де явір зелений зачах. З машиністом стоїть Катерина, Теплий вогник сіяє в очах. А куди ж ти поїхала нині? Поїзд мчить в незнайомій долині. Ковалиха й питає: — А руки, Хто зв’язать тобі, Катре, звелів? Рейки в’ються, як чорні гадюки, На роздоллі осінніх полів. І за тими глухими полями Кличе Катря, і та ще й не та. — Де ви, мамо? Ви чуєте, мамо? Я не ваша, не золота! Я не бачу вас, де ви? Не чую, Наче зроду не знала, диви! На чужих подвориськах ночую, Я вже птиця-синиця, а ви Ще не птиця? Їй руку б подати. — Що ми, дочко, неначе сліпі? А земля, не на свято, — заклята, Не зелена — в болотній ропі, По коліна засмоктує тихо, Стопудове на ноги звиса. І нема поїздів, Ковалихо, Тільки ніч і ясні небеса. Катерина, схилившися поруч, Спить, як діти. На руку — щока. І твоя неутишена гореч Знову серце на бій виклика. XIV За гарматами била негода, За колесами бігла зима. Катерино, змарнована вродо, Чом од тебе привіту нема? Із Лебідки, села за горою, Залишивши дідів і внучат, Десь у грудні, ясною порою, Забирали в неволю дівчат. Із нажитої здавна оселі У тумани, як сиві мохи, У тірольські хазяйства дебелі, У баварські пивнушні льохи. Не розраду, не спів, не цілунок, — Чути матері крик за верству, Як дожила ти в білений клунок Житню чорну хлібину черству. Ти пішла з усіма до вокзалу По стерні, де робила той рік, Білу хустку навхрест зав’язала, Ясні кося сховала навік. Зорі вішали срібні вуздечки Над розореним пахотком меж. "Прощавайте, круті бережечки!" — Заспівати хотіла, так де ж? — Не змогла. Заскрипіли колеса, За теплушкою доли і плеса, Перевиті залізом мости, Кущ калини, прощай і прости! Пізня груша, медами налита, Білий колос незжатого жита, Попелища, густі кураї, Рідні люди і села мої, Прощавайте! Не ждіте додому У привітний, у батьківський дім. Сива чайка з-під тучі і грому Пролетіла над щастям моїм. На чужині і дні неохочі. Полетіла б, куди полечу? Посічуться там коси дівочі, Обірветься мій голос уночі, Висхнуть очі і то без плачу. Тих очей моїх сяєво синє, Брів тонких голубиний розліт Втопчуть в порох, у пил, в баговиння Біля чорних німецьких воріт… XV Грудень встеляв голубою габою Землю, річки закував у льоди. Що, Кармалюче, робити з тобою, — Темні ліси та вузенькі сліди! Поїзд сокоче, хитається п’янко, Рейки дзвенять, і теплушки повзуть. То ж Катерину, сестру, полонянку, Десь у баварську неволю везуть: Буде їй снитися марево станцій, Хриплих гудків розтривожений вий. Брат Олексій, що пішов у повстанці, Жив чи погибший? — Ні, сестро, живий! Тричі від смерті вибравсь щасливо, Бився один, а тепер не один. Варить він пиво просто на диво, Людям на щастя, а німцю — на згин… Став Кармалюк у своєму загоні (Як він зібрав цю залізну сім’ю?): — Хлопці, засідлуйте коні в погоні Та заправляйте машини у броні, Будем сестру рятувати мою. І знову вітер дме колюче, Квилять на станції дроти. Ой, Кармалюче, Кармалюче, В яких піснях тебе знайти! Теплушки сірі та зелені, Гудок, мов крик тонкий коня. Осіннє сонце десь на клені Поміж гілля і вороння. Солдатські кроки на пероні, Платформи вкриті наокіл. В напіввідчиненім вагоні Сидять дівчата з наших сіл. Ще дні стоять огню і рубки, Іще димлять навкруг краї. Куди ж летіти вам, голубки, Фашистом скривджені, мої! Що ти все думаєш, спершись в одвірок? Дзвоник дзвенить, калата калаток. Міра була, — а тепер недомірок, Воля була, — а тепера куток. Крикнула, сили зібравши останки, Може та сила й тримала її? — Де твої, Марку, броньовані танки, Де, Олексію, коні твої? Може таке увижатись в безсонні, Може у казці казатись, чи ні: Вирвались, вибігли змилені коні, Туго вуздечки рвучи рем’яні. П’ять мотоциклів з пакгауза, з бою, Сім автоматників зліва. — Це ми! От і зустрінемось, сестро, з тобою! — Тут я, Олексо, отут між людьми! Поїзд сіпнуло, вартові упали, Хмурий єфрейтор — в багню кров’яну. — Сестро, ти де? Поміж дим і завали, — Сестро, чекай-но! — Над рейки і шпали Поїзд несло в далину, в далину, Мимо гаїв, листвиною занесених, Мимо вітрів, темних туч піднебесених, Мимо шлагбаумів, будок, мостів, Сивого вереску, білих хрестів. Далі та далі… Полум’яні півні Крайню теплушку укрили крізь плач. Вершники мчали із поїздом врівні, Справа, і зліва, на ристь, і навскач. — Брате Олексо! — Зірвала хустину, Коси пустила, як мево пожеж. — Катре, домчу, дожену, до загину! — Вітром відносило: — Не доженеш!.. Так вона й бачить: стежини нехитрі, Так їй і сняться в баварських ночах: Гриви розметані, коні в повітрі, Бронзове сонце у кінських очах. XVI …А танки йшли і йшли окопчами, Містками, дзотами, в рову, І скреготіли сталлю: втопчемо! Ревли моторами: зірву! І ворони справляли поминки Над німцем, а не над бійцем. Броня горіла, як соломинка, Як свічка жовтим пломінцем. А нашим не страшне вороння: Ішли танкісти із Задоння, Уральці — хлопці-молодці; І в день важкий і в ніч безсоння Із Підмосков’я йшли бійці, Гранати стиснувши в руці. Дзвеніли кулями ковалики, Залізом ранили зорю. Марко почув, хтось кличе здалеку: — Горю я, хлопці, ой, горю! То кликав Швачка. Танк підбитий Не повз, не брязкав, не летів. Термітний жар несамовитий В машині рівно клекотів. Броні товсті зелені мури, Тріщали шкельця, як чужі, Летіли іскри в амбразури, І дотлівали стелажі. А Швачка ще сидів. Ударом Струснуло башту. В далині Угледів він за білим яром, За чорним збуреним пожаром Свої рум’яні, гожі дні. Вони стояли, як хлоп’ята Смагляві, сонячні, — і він Відчув: ударила гармата, Як давніх років давній дзвін. І все. Бензину жовта маса Диміла душно-гаряче. І вибухли боєприпаси, Осколком ранивши плече. — Ти, Швачко, живий, а чи мертвий? — Ванюшо! — Ого, брат, як діло! На, пий чи кури. Із попелу, вибухів, димної суші, Де полум’я било в розтерзані душі, Виносили Швачку у смерті з нори. Дали йому спирту глитнути, у вічі Дивились з надією: — Ваню, це ми! — Зітхнув і підвівся, поранений тричі. — Вперед! — зашептав, і в збілілім обличчі, В обривках шинелі, в заметах зими, У спалених щоках, в зашерхлій долоні Життя затепліло, як іскра. — Я сам. І справді, підвівся і в гони червоні Пройшов кроків двадцять, пов’язка на скроні Біліла. Вклонився важким небесам. — Отут я і ляжу. І впав, і руками, Що пахли тавотом, засмаглі в диму, Простягся на захід перед полками, В залізнім потоці, як в отчім дому. Ще полум’я тріскало та гуготіло, Повзло по машинах, по скатах, як звір, Але, натикнувшись на Шваччине тіло, Не брало його, язиками летіло Назад, на вітри, до світанкових зір. Фугаски свистіли і рвались, осколки Не брали грудей його, куля чужа Не брала грудей його, мчали двоколки, І танки пройшли під багряні подолки Пожарів і туч, де ясніла межа. А Швачка лежав біля того потока Малий і притихлий, — хоч скрегіт і гук Усе віддалявся, зникаючи з ока, Земля українська, пекуча й широка, Ото й починалась з-під Шваччиних рук. XVII Встає на силу наша сила: На меч — мечем, на грудь — грудьми. Стоїть в степу Савур-могила, А біля неї танки й ми. Хатина біла коло яру, Є стіл і лава, хазяї Не знаєм де; підкинем жару, Пожитки витягнем свої, Поп’єм чайку. В таку годину, Де відпочить припало нам, Боєць пригадує єдину Кохану, матір, чи родину, Чи друга, брата, десь отам. З цієї хати лине думка, Про зустріч вигадка проста. А найщасливішпй з підсумка Виймає давнього листа. У ніч оцю така ж нагода Припала друзям, знавши їх, — Боєць хозроти чи хозвзвода Читав цидулку від своїх. І нам почувся сміх дитяти, Снігів зав’южена політь, І в кожушку, в хустині мати Десь за вікном оцим стоїть. У хатній мирній, теплій тиші Всім снилась дальня подорож. — А нам не пишуть наші, Гришо. — Марко зітхнув. — Да, нам… — Ну, що ж… Та як писать, куди і звідки? З якого місця і числа? Як до зеленої Лебідки Метіль дороги занесла. Не так метіль, як та пороша, Не так пороша, як біда. І друге літо листоноша У тихий двір не загляда. І не виходить батько з хати. Яких почуєш звісток-див? Листи синовні без доплати Він, може б, кров’ю доплатив. А їх, бач, не видно, немає, не чути, І що з Катериною? Як там вона? — Як ось поживем, то побачим, а нуте На карту поглянемо, що ж, брат, — війна! І Гриша з планшетки розгладжує карту, Помічену вправо, і вліво, й навкіс, Де стрілки червоні, як люди на варту, Спішать звідусіль, через гори і ліс. І в димці пунктирів окреслено-сизій, У замкнутих колах, у секторах площ, Боролись і дихали сотні дивізій, В броні, у металі, під хугу та дощ. — Еге, тут і карти, поглянь, — не стачає, Ти бачиш, Марку, цей листок не для нас, Валуйки і Білгород бій зустрічає, Прорив на Барвінкове і на Донбас, Тут праве крило завернуло на Злочів, На Лопань Козачу, Опішню й Сулу. — Дивися, щоб зайвого не напророчив! Радіє Марко. Скатертину малу Новенької карти (з минулого року, Коли відступали, забулась вона) Тепер положили на столику збоку, Розгладили ніжно хрустку і широку: — Не рвися ж, нова! — Не нова. — Так одна! І з карти тієї, як перша за свідка, Від мук, від повішених, що там було, — З дніпровської кручі дивилась Лебідка — Маркове і Гришине рідне село. — Ось клени, Марку! — Ось дорога до ставу. — А це до артілі. А це, ну, а це? І він пригадав: та не юнь і не славу, І навіть не бій, де взяли переправу, А інше, в сльозах чорнобриве лице. Коли вона радилась, як виряджала, І слово в устах, щоб не плакать, здержала; — Гаразд, я не буду. А рушив водій, — Ще бігла слідом у пилюці рудій, Тримаючи вузлика… Батько чи вдома? Веселий, нехитрий, робучий, як віл. — Ти звідки це взявсь? — пожартує сірома, — Та ще і в погонах? — і чарку на стіл. Дрібничку од німця заховану вміло: Шмат сала, зчерствілу хлібину внесе. — За наше добро то і випити діло. — На щастя! — На щастя! І вип’ють усе. Вбіжать дітлахи, завітає сусідка, Заглянуть діди погуторити з ним. А може, й не так воно? З карти Лебідка Повіяла згаром і вітром сухим, Дитячим плачем, гіркотою розлуки, Усім тим, що серця бійця не мине, І наче жива, підіймаючи руки, Сини мої, каже, врятуйте мене! XVIII В селі фашистам не жилося, Не спалось тихо, не пилось. В полях несіяних колосся Остюччям сірим підвелось. В Лебідці темно в кожній хаті, Діди мовчали, як німі, Дівчата вбрання небагаті Не одягали в тій зимі. Вітрами віяло зі сходу, Залізним клекотом здаля. Хто брав з Дніпра світанком воду, Той чув: тріщить, гуде земля, Як в горобину ніч. За три дні Знялись фашисти-німчаї, Зібрали добра не свої Та й рушили. І тихі злидні " Поплентались за ними з хат, З воріт, не з кам’яних палат. Микита Дудар біля хати Корову порав, ту, що сам В артілі викохав з теляти, З телички, з горем пополам. Було носив гаряче пійло, Стелив солому в тепле стійло, Назвав Красулею її, Славетну в нашому краї. Він приховав її в коморі, Коли прийшли чужі й суворі Фашисти-німці іздалека. Сьогодні ж пішки і навскач, Не взявши хлiба, яйка, млека, Біжать кудись ти бач, ти бач… Вони зайшли до нього в двір, Що не солдат, то лютий звір. — Давай корову — Що? Корову? Беріг, кормив, голодний сам. — Це не моя, пани. — І знову Годує тихо: —я не дам. — Давай корову. — Що ви, круки? — Поживи треба? Став до них. Бліді роти. Помадні руки На парабелумах німих. -Лоби похмурі, задубілі, Данина скровленим годам. — Бери, дависьі — Чия? — 3 артілі. А будь ви прокляті! Не дам!.. Вішали Дударя серед майдану, Там, де гуляли собі дітлахи В "бабки", у "ключика", де спозарану Зорі цвіли, де вітри з-за лиману Гривами крили широкі шляхи. Староста зрізав березу у школі, Віжки приніс, бо мотузки — ніде. — Може, поглибте вкопати? — Доволі. — Стовп не розчахне, а він не впаде. Вивели Дударя з школи, з підвалу, Руки зв’язали, неначе він міг Шкоду руками вчинити чималу, Кинуть гранату чи вирвать поріг З-під коменданта. Білобородий, В шапці старій, у рудім кожушку, Ношенім здавна у дні непогоди, Став він на стежку свою заважку. Вітер висвистував над головою В гіллях дубів, на велику біду. Сивою лапою сніговою Вечір ступав по м’якому сліду. — От і життя мого крайня година, Знать би Маркові загибіль оцю. — Серце пекло, і пекуча краплина В грудях повзла, як сльоза по лицю. — Що це я? Важко. Заплачу ще, годі. Люди подумають всяке… — Й тоді, Саме тоді хтось заплакав в народі, Жінка чи хлопчик. Два німці в незгоді Шарпали віжки, самі вже бліді. Щось із петлею не ладилось. Люди Тихо шептались в дитячім плачі. — От я і вмру, без докору й огуди, Так, як, не спавши, рішив уночі. Скоро Марко завітає додому, Хтось оповість, як я ждав недарма, Хліб помолотять, звезуть, а потому Син пригадає, що батька нема. Хлопчик отой, що так ревно ридає, Виросте, буде, гляди, голова! Десь і колись у сім’ї пригадає, Як мені звисла рука нежива. Стовбур березовий, зрубаний люто, Свіже пагіння погонить у вись. Дню мій посивілий, щастя забуте, Встань, оживи, розцвітися колись! — Легко зітхнув, подивився вільніше. Староста віжки вчепив рем’яні. Дудар сказав: — Коли вішать, то вішай, Що ж ти все крутишся? Тоже мені! — Староста крикнув: — Не терпиться, може? Іч, затремтів, не поможе, мовчи. Дудар сказав: — Хто боїться, небоже? Що ти кричиш? На фашиста кричи. Хтось засміявся, а німці — дивитись. Так його вішали, чорні вони. Шапку зняли, не дали поклонитись Людям у ноги на три сторони. Брязнули сухо чужі автомати. Вже як ступив на високий поріг, Крикнув на люди: — Нехай живе мати Наша!..— і слів доказати не зміг. Може він думав про людську руїну, Може про матір із дітьми? Не вім. Може хотів вшанувать Україну Здушеним, теплим диханням своїм. Часто любив говорити із нею, З тою Вітчизною в ночі грізні. Так він між небом повис і землею, Взутий, без шапки, в снігу, в сивизні. Вітер гойдав його дужо і сміло, Ніччю й світанками без перемін. Місяць чіпався за голову білу, А люди падали до колін. XIX Не спиться старості з півночі. Гуде хурделиця в дворі, І ясени-поводарі Шумлять, до бурі неохочі. — Податки? Сплатимо податки, Щоб Гітлер жер до призволя. Не обдеруть же все до латки, Наділ дадуть, своя земля, Це не артільне-божевільне, Чи то пак, чортове, — своє… В ворота хтось з дороги б’є, У двір, під вікна йде повільно. — Хазяїн дома? — Хто там? — Можна? З дороги збились, відчиняй, Нам пана-старосту. — Обложна Снігами, хвищею тривожна, Вітри зметнувши в небокрай, Гуляє ніч. — Ви звідки? Хто ви? — Ми криворівенські. — Чого ж? — Записку дайте хоч в півслові, З дороги збились в бездорож, Поночувать би. — Йдіть у хату, Нечиста носить вас, хоч вий. Ввійшли: в кожусі, бородатий, Другий в кереї, — молодий. Хазяйка спить, в м’яку перину Пірнувши, килим, стіл, хатину Приїжджі бачать; все чуже. Годинник цокає годину, Затишно, тихо, байдуже. На стінці фото: йдуть колоною Мадьяри й німці в два сліда, А рамку з квіткою червоною Сам фюрер Гітлер посіда. А де ж, секретарю сільради, Твоя клятьба і жар промов, Що ти, опечений немов, Кричав: життя віддам заради… Кого? Пригадуєш, — що кров Свою проллєш, що серце виймеш, Що хоч безкрилий — крила здіймеш. Здійняв. Куди ж ти полетів? Як на словах того хотів. Еге, брат… — Он як ви живете! — А що, погано? Гірш було. Спасибі, в німця помело Як повело та підмело, Хоч ще не всіх. — Ну, звісно, де там, Усіх не виметеш. — Як? Як? Дивись ти! А яким прикметам Ймеш віри? Просто переляк… Бери записку, йдіть. Записка Безсило падає із рук, Бо молодий очима блиска, Схиливсь на стіл, шепоче зблизька: — Впізнав, чи ні? Я — Кармалюк. — Ти Кармалюк? — Я Кармалюк. Впізнав? — Аякже. — Ледь губами Хазяїн шепче: — Олексій? Хіба ж я знав, що ми рабами фашистів будем? — Що посій, То те й пожнеш, як кажуть. — Ой, посіяли поле ми Переораним низом. Руки, ноги скололи ми

Правда
Мене навчала мати ще колись;
Як виростеш, моя мала дитино,