Гроза проходила десь поруч

Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка, то грім.
Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах до колін.

Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.
Черкнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі.

Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів.
А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.

Гроза погримувала грізно, були ми з нею тет-а-тет.
Тремтіла річечка рогізна, човни ховала в очерет.

Вірші Ліни Костенко 8 рядків Вірші Ліни Костенко про природу Ліна Костенко Маленькі вірші Ліни Костенко

Читати ще вірші:


Дія 1
ДІЙОВІ ОСОБИ
Джованфранческо Рустичі (Старий)

Дія 2
І ось тоді, під місяцем уповні, на дерев’яних ребрах риштувань
з’явився знову Чортик волохатий. Уламок дзеркальця потерши об коліно,

Дія 3
Сад по коліна в білому тумані. Кують світанок молоточки птиць.
З’являються невиспані ченці, у чорних рясах — як рухомі тіні.

Двори стоять у хуртовині айстр…
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!

Доля
Наснився мені чудернацький базар:
під небом у чистому полі,

Дума про братів Неазовських
Драматична поема, старовинний лейтмотив якої
звучить то тихше, то голосніше, залежно од вітрів історії

Життя іде і все без коректур…
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.

За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня…
За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,
Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.

Заворожи мені, волхве!..
«Заворожи мені, волхве!
Заворожи мені, волхве…»

Затінок, сутінок, день золотий…
Затінок, сутінок, день золотий. Плачуть і моляться білі троянди. Може це я, або хто, або ти ось там сидить у куточку веранди. Може, він плаче, а може, він жде — кроки почулись чи скрипнула хвіртка. Може, він встане, чолом припаде, там, на веранді, чолом до одвірка. Де ж ви, ті люди, що в хаті жили? Світку мій білий, яке тут роздолля! Смуток нащадків — як танець бджоли, танець бджоли до безсмертного поля. Може, це вже через тисячу літ — я і не я вже, розбуджена в генах, тут на землі я шукаю хоч слід роду мого у плачах та легендах! Голос криниці, чого ж ти замовк? Руки шовковиць, чого ж ви заклякли? Вікна забиті, і висить замок — ржава сережка над кігтиком клямки. Білий причілок оббила сльота. Хто там квилить у цій хаті ночами? Може, живе там сама самота, соває пустку у піч рогачами. Може, це біль наш, а може, вина, може, бальзам на занедбані душі — спогад криниці і спогад вікна, спогад стежини і дикої груші…