Беркут

З укритого гнізда в скалистій десь щілині
З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині –
З таємних мов джерел гнівлива думка рветься,
Облетить світ, і аж о неба звід опреться,
І б’є важким крилом, де лиш сягнути зможе,
І зве: «Де правда та? Де ти, великий боже?
Всі зорі збігла я, атоми всі в природі
Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі».
В блакиті він завис недвижний, розпростертий,
Мов над життям грізний, невпинний образ смерти.
Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий,
Та чуєш, що він гнеть вниз вержесь – кров пролити.
Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний:
Таж над тобою тож завис беркут нестримний!
Він не хибне тебе, хоч як високо висить!
Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить?..
Ось рушив він. Пливе без маху крил в блакиті,
Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті.
Спокійно колесить, знижаесь, знов зриваєсь,
За хмару криється, в лазурі розпливавсь.
Лиш острий крик його вістить, що він голодний!
Так в час тиші не раз прорветься плач народний.
І защемить в душах вельможних біль таємний,
Мов землетрясіння віщун, той грім підземний.
Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
За те, що в груді ти ховаєш серце люте,
За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих
З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;
За те, що так тебе боїться слабша твар;
Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!
І ось блищить мій кріс – ціль добра, вистріл певен,
І вбійчеє ядро під хмари понесе він.
І замість нести смерть згори на земне ложе
Ти сам спіткаєш смерть під хмарами, небоже.
І не як божий суд, але як труп бездушний
Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний.
І не остатній ти! Нас є стрільців стосот:
І все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот,
Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, –
Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.
А труп бездушний ми без жалю, без промови
Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

Іван Франко

Читати ще вірші:


Веснянки
Розвивайся, лозо, борзо*, Зелена дiброво! Оживає помертвiла Природа наново. Оживає, розриває Пута зимовiї, Обновляєсь в свiжi сили Й свiжiї надiї. Зеленiйся, рiдне поле Українська ниво! Пiдiймися, колосися, Достигай щасливо! I щоб всяке добре сiм’я Ти повiк плекала, I щоб свiту добра служба З твого плоду стала! _____________________ *Борзо — швидко. * * * Грiє сонечко! Усмiхається небо яснеє, Дзвонить пiсеньку жайвороночок, Затонувши десь в безднi-глубiнi Кришталевого океану… Встань, Встань, орачу! Вже прогули вiтри, Проскрипiв мороз, вже пройшла зима! Любо дихає воздух леготом; Мов у дiвчини, що з сну будиться, В грудi радiсно б’єсь здоровая Молодая кров, Так i грудь землi диха-двигаєсь Силов дивною, оживущою. Встань, орачу, встань! Сiй в щасливий час золоте зерно! З трепетом любвi мати щирая Обiйме його, Кров’ю теплою накормить його, Обережливо виростить його. Гей, брати! В кого серце чистеє, Руки сильнiї, думка чесная,- Прокидайтеся! Встаньте, слухайте всемогущого Поклику весни! Сiйте в головах думи вольнiї, В серцях жадобу братолюбiя, В грудях смiливiсть до великого Бою за добро, щастя й волю всiх! Сiйте! На пухку, на живу рiллю Впадуть сiмена думки вашої!

Гадки на межі
1 Ся нитка зелена, що, мов тота гадина, Отеє здовж загону снує, — Се Terminus наш, се межа, перекладина, Знак, поки "моє" і "твоє". По сей бік чотири загони Трохимові, По той бік Михайлові три: Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові, Чужого ж і п’ядь не бериї І що кому в тім, що Михайло й Трохим На своїх загонах криваво бідують, Хоч рук собі й ніг від роботи не чують, Прийде передновок-занестись нічим? І що кому в тім, що худібчиня їх "Чомусь" не держиться, чахліє, марніє, Що поле їх рік в рік гіршіє, пустіє, Хоч орють і полють не гірше від всіх? І нию кому в тім, що вже руки у них В розпуці безпомічній вниз опускаються? "Замало землиці! В часах тих трудних Довги вже дверима і вікнами пхаються. Прийдеться пропасти… Мов риба в саку, Так б’ємся, і годі що вдати!" Аж слухати важко тих слів, та яку Пораду їм дати — не знати. А станеш у полі отак на межі — В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить! Ну, нивка незгірша, що хоч, тс й кажи,- При добрій роботі і вісім душ виживить… А в них обох шість душ! І що б за завада Зложитися полем докупи обом, Зложитись хатами, знаряддям, тяглом? І, може, для них се єдиная рада. Та ба, ось межа! Ся попруга вузька Несильну їх силу роздерла на части, І де в спільній праці жили б довіка, Там вроздріб прийдесь їм лиш спільно пропасти. 2 Малим ще, тямую, всі межі я знав: За мамою літом щодень тупцював, Коли для дійної корови вона Трави узбирати надвечір ішла. То межі й па ступінь широкі були, 3 одної нажнеш дві вереті трави. А я неміцними ногами межею Безпечно ступаю м’якою стернею. А нині погляну на межі: невже ж? Нема стародавніх, широких тих меж! Всі нині тоненькі, як нитка,отак, Чужий ледве б здужав намацати знак, Рад кождий, що лишнюю скибу дістав. І чом кождий так тої скиби бажить? Чом тісно так в світі, нелюдяно жить? Чи люду замного наплодилось нам, Чи більш до життя потребує він сам? Ні люду за много на нашій рілли, Ні в нього самого потреби зросли, А більш його дома стіснили чужії, На рук його працю, мов трутні, падкії. І дарма то дехто незрячий не раз Говорить: "Війна би здалася у нас, Замного людей, світ тісний всім, мов сак,- Просікли б, вільніше би стало відтак". Вільніше, ее так! Та, крім знищення й мук, Не стало б до праці щонайкращих рук, А джерело нужди як било, так било б, Лиш що до старого нове причинило б. А люд через межі, котрі го тіснять, Не може добачити тих всіх завад, Добачить всіх сплетених коренів лиха. Що сили його підлоточує стиха, Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці! В які бездоріжжя, в які манівці Ви втисли незрілий ще погляд суспільний! Хто шлях нам покаже широкий і вільний? З Приходить до мене один чоловік: "Порадьте, що маю робити? Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік, Хоч, правду сказавши, нема чим і жити. Три прути! Та ну, якось, певно, тоді Не так було тісно, як нині,- Досить, що отак ні в добрі, ні в біді Пройшов цілий вік старовині. Мав дід два сини, поженив їх, і враз Жили в одній хаті з дітками. Все дід, було, каже: "Ділив би я вас Тим полем, та й б’юся з гадками. Тепер воно ледве живить нас, а іго ж Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти? Ні, я вас не буду ділити! Як мож, Так жийте прикупі, а схочете тож Ділитись-діліться по моїй аж смерти". Та сталося, бачте, що дід і сини Померли на тифус одної весни, Лишивши по двоє дітей малолітніх. Я найстарший був, мав три роки з весни, Стриків хлопець — півтора; в мами й стрийни При грудях дівчатка-були. По бездітних Багатших сусідах мами роздали Нас, хлопчиків,— бач, не було з чого жити. Дістодьто, годуйте, допоки малий, А виросте, мусить за се відслужити. І ми наслужились, назнались біди! Мами повмирали. Мені вже тогди Було двадцять літ, я покинув служити, До хати пішов, оженивсь і, як слід, Обняв усе поле, що нам лишив дід, І став на нім в бідності жити. Гадав я: сплачу малолітнім тамтим, І поле по дідовій волі Останесь ціле, то хоч я на тім полі Вдержусь, а то впадесь у руки чужим. Дівчат повіную, а старший братій Пристане де-будь до вдової… То так, як би двом у сорочці тісній: Волить хоч один, та ходити в цілій, Ніж дерти сорочку надвоє, Бо жаден тоді не буде мав що вбрать. Отак я, бувало, частенько Говорю тамтому. Та ба, любий брат Лиш вислухав все те чистенько Та й зараз до суду. Списать зажадав, Що там на всі діти лишилось, І щоб все напів поміж них поділилось Так, як би їх тато окремо вмирав. Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю До нього людей, щоб згодились на сплату; Сам ходжу за ним і благаю-цвілю: "Вважай, переділимо поле і хату, То що ж на тих кусниках будем робить? Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить, А ти хочеш дідову волю ламати?" Дарма, він про сплату не хоче і знати! Минуло два роки, і з суду ми нині Декрети дістали: усе, що дід мав, Між нас поділити по рівній частині, А кождий щоб з того сестру звінував. І що тут робити, порадьте, сли ласка! Зруйнують дочиста, як вкроять отак Півгрунту! Моя вже задбвжена частка. Сестри не звіную, і сам я жебрак. Я думаю свідків до суду вести, Що дід не хотів ділить поля, — То, чень, йому скажуть на сплату піти, А ні, га! — то дійсь божа воля!" 4 Я думав про людське братерство нове, І думав, чи в світ воно швидко прийде? І бачив я в думці безмежні поля: Управлена спільним трудом, та рілля Народ годувала щасливий, свобідний. Чи се ж Україна, чи се край мій рідний, Обдертий чужими і світом забутий? Так, се Україна, свобідна, нова! І в мойому серці біль втишувавсь лютий. Щез привид. Я глянув довкола. Он там За зорану межу б’єсь з Грицем Степан; Там дід оре поле, старенький, як гриб, І плаче за сином, що в Боснії згиб; Там батько за сином з дрюком уганяєсь; Там мачухи лютий проклін розлягаєсь… О краю мій рідний, недолею гнутий, Пропасти би радше тобі, ніж коли б Така твоя доля повік мала бути! 1881

Грiє сонечко!..
* * *
Грiє сонечко!

Гриць Турчин
Муштруйся, рекруте-небоже,
Слізьми оружжя обливай!

Данилові Млаці
Прочитавши його віршик «Не можна всім догодити» (Календар «Просвіти», 1883) Отче Даниле, ще не все той вільний, Хто з своїх пут сміється і кепкує; Не все ще той поет великий, чільний, Хто вірші пише і слова римує; Не все ще той святий, хто богомільний, Ні той високий, хто ся вгору дує; Не все нас сміх розвеселить весільний, Ні розсльозить нас той, що все сумує. Не в тім, співаче, сила слова твого, Щоб ти раз в раз мок в сльозах, кис у горі, Ні щоб сміявсь, чи є чи не є з чого. Ти будь керманич наш в бурливім морі, Щоб в тобі бачив люд привідця свого І все чув добре слово в добру пору. 17 декабря 1882 Не впору був твій плач і сміх, не впору, То й кпились люди з сліз і з сміху твого. Твій жаль об тім нагадує дурного – Прости на слові – Павлуся істор’ю. «Йди в світ, Павлусю, й тям, що говорю, – Казала мати. – Де вгледиш якого При добрім ділі, то вклонись до нього. Й скажи: «Щасти біг вам чи в радості, чи в горю!» Пішов Павлусь. Аж похорон тащиться «Се добре діло!» – мот. Вклонивсь та й каже: «Помайбіг! Хай вам всім отак щаститься!» «Цур дурня! – кажуть люди. – Що ти, враже. Не знаєш, що як здиблеш похорони, То «Вічна пам’ять» мов і бий поклони?» Пішов Павлусь та й, на біду, спіткав же Весільних; ну він лобом в землю биться… Хай вас усіх від того бог боронить!»

Декадент
Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,

Думка в тюрмі
Ой рано я, рано устану,
На яснеє небо погляну,

Журавлі
Понад степи і поле, гори й доли, Понад діброви, зжовклим листом вкриті, Понад стернища, зимним вихром биті, З плачем сумним, мов плач по кращій долі, Понад селища бідні, непошиті Хатки, обдерті і пусті стодоли, Понад люд темний, сумовитий, голий, Ви пливете по млистому блакиті. Куди? Куди? Чи в кращий край зелений, Залитий світлом, зіллям умаєний, На нитку мов нанизані, мчите ви? О, ждіть! Ось в млистій і вогкій ярузі З крилом підтятим брат ваш сохне в тузі! Візьміть мене в путь, браття! Де ви? Де ви?.. Післанці півночі, в далекім юзі, В прекраснім краю барв, багатства, пісні, Перекажіть про сірі, безутішні Мли, що стоять на нашім видокрузі! Перекажіть про бідність, сльози вічні, Про труд безсонний в болі і натузі, Про чорний хліб твердий, печений в спузі, Про спів жалібний, мов вітри долішні! Перекажіть про те, що вас прогнало З нещасного, хоч рідного вам, краю, Щоб всяке щире серце й там ридало! Та сли й там бідні схнуть, терплять, ридають Сли й там земля ссе кров їх, сльози й піт, А хліб дає не їм – мовчіть! мовчіть!

З екзамену
З іспитової кімнати
Вибіг лютий кандидат;

К. П.
Гарна дівчино, пахучая квітко!
Оком і словом стріляєш ти мітко!