Анна

Нині не так схне, як учора.
А сіна — з краю у край.
Сонця нема. Громадільниня хвора.
Анно!
Боже помагай!
Веріт, ліжників повна комора.
Більш очей не зривай.
Витряси ті, що зіткала вчора.
Анно!
Боже помагай!
Ходить горою з граблями й косою,
А ночами тче і тче…
І тихо співає: на камені стОю…
Анно,
постій іще.

Герасим’юк Василь

Читати ще вірші:


Апостоли
Спинився. І мить, може, мить постояв на межі.
Вони не здригнулись, коли зупинився,

Ахіллесова п’ята
Василеві Портяку
Був такий день,

Балада
На кичері – хата одна.
В хатині тій – жінка одна.

Балада
Прокажені, брате. Колокільця
знов озвались…

Братові
Кого там виводять, кого там ведуть, Ярославе?
Кого там доводять, доносять, у землю яку?

Бурелім на Провідну неділю 1989-го
Вітри звіялись високо на горі —
клин косарів обвівали.

Вірменський триптих
З Армена Шекояна
Він повернувся із мандрів дальніх

Варіації
1
Стих водоспад. Коли вляглася піна,

Влітку, наприкінці 80-х…
Мабуть, сам небесний Ілько на своїй колісниці поскликав їх на храм, і вони поз’їжджались на свято Іллі у храмову неділю, блаженні, жебраки, каліки. Юродиві пішли між люди, а інші поставали і повсідались обабіч довгої дороги до церкви, і останнім уже1 не вистачило місця. Картатий празниковий люд рушив на цвинтар і декого із сидячих та стоячих упізнавав по голосу, яким виспівувались чи виплакувались молитви, який благав чи погрожував небесною карою, який радив купувати ікони і хрестики, ланцюжки і пискавки, портрети Сталіна2 і церковні календарі. Цей голос божественно зривався у нескінченних співанках про наші походи і про інше горе на світі. А декого із юродивих упізнавали в обличчя, бо в горах їх3 бояться, надто вірячи їхнім словам. Цей храмовий потік ювілейного року видавався безкінечним, хоч закінчувався біля церковних воріт, і він був безкінечним, бо церковні врата нині відкриті. А коли храмове богослужіння закінчилось, тоді із церкви хлинув зворотний потік, він був ще голоснішим і картатішим, І вже рідко хто зважав на молитви, шрами і пісні, і були вислухані тільки юродиві. А коли місцевий люд і сторонський, гостьовий, розбрелися по хатах, на набутки4, тоді зламалася враз жива загорожа упродовж храмової дороги і під замкненою церквою за цвинтарем почалося їхнє свято, бо кому потрібні такий храм і таке спасіння, якщо не можна, міцно обнявшись, хто з ким зуміє випити за здоров’я кожного і за здоров’я всіх! А коли спалахнули блискавки, вдарив грім і впав густий дощ, тоді раптом замовкли блаженні. А коли замовкають юродиві, тоді починається гвалт і крик — грізно зчіпляються, хто з ким може, і над землею у печальних смугах дощу миготять милиці і протези, хрести і ножі. каміння і прокляття. І тоді із високо піднятою над головою, страшною у відсвітах Ількових блискавиць косою, вибігає газда, якому геть начисто витолочено всю траву. І куди ж йому подітися зі своїм праведним гнівом?! А на понеділок залишається тільки жалісливий безногий, що в ранковому тумані здається маленьким хлопчиком, який грається у придорожній траві, випрямляючи залежані стебла і зігнуті квіти. Він знає, де сиділи сліпі, де падали копійки і де падали побратими, і один із знайдених срібняків притуляє до бурого запухлого надбрів’я… І плаче, і шепоче, і з того невгамовного шепоту чути тільки одне, часто повторюване, лагідне: "Нічого, нічого… Скоро Спас. Преображеніє. За два тижні Спас"

Восени, наприкінці 40-х…
І в церкві недобре, навіть на сповіді
(випитує піп: "Кого вбив?", пастир).