“Над чорнобривцями в саду…”

Над чорнобривцями в саду
Останнє яблуко висить.
Останній лист упав на чорнобривці вчора.

Вінграновський Микола Вірші Вінграновського 2-4 рядків Маленькі вірші Вінграновського

Читати ще вірші:


“Народе мій! Поки ще небо…”
Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро —

“Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі…”
Пам’яті Василя Симоненка
 

“Не маю зла до жодного народу…”
Не маю зла до жодного народу.
До жодного народу в світі зла не маю.

“Не починайся. Ні з очей…”
Не починайся. Ні з очей,
Ні з губ мені не починайся.

“Не руш мене. Я сам самую…”
Не руш мене. Я сам самую. Собі у руки сам дивлюсь. А душу більше не лікую. Хай погиба. Я не боюсь. Переживу. Перечорнію. Перекигичу. Пропаду. Зате — нічого. Все. Німію. Байдужість в голови кладу. Одне я хочу: старій швидше, Зів’яльсь очима і лицем, Хай самота тебе допише Нестерпно сірим олівцем. Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся. Збалакайся. Заметушись. Офіціантським жестом вмийся, Але — сльозою не молись. Не — відбувалось. Не — тремтіло. Не — золотіло. Не — текло. Не — полотніло. Не — біліло. Не…- господи!..- не — не було!.. Як танський фарфор — все минає: Корою, снігом, рукавом… Лише бджола своє співає Над малиновим будяком.

“Не чіпай наші сиві минулі тривоги!..”
Не чіпай наші сиві минулі тривоги!
Ми далеко тепер від інтриг і халеп!

“Озирнулись маки: що таке?..”
Озирнулись маки: що таке? Вітер крикнув макам: утікайте! Голови червоні пригинайте І тікайте, бо воно таке! Потолоче, витолоче, вимне, Гляньте: від кульбаби тільки пух! Плигне, стане, чорним оком блимне, Розженеться та об грушу — бух! Шпаченя злетіло на гілляку, Кличе тата, та немає слів. По стіні на хаті з переляку Чорний кіт по вуса побілів!.. А воно сміється й позирає: Мало, бачте, битися йому! Хто воно, ніхто в дворі не знає, Лиш одне-говорить воно: му-у-у!

“Півпуда бринзи і корзина перцю…”
Півпуда бринзи і корзина перцю,
І сірий дощик скаче в казані…

“Під рябими кущами вухатими…”
Під рябими кущами вухатими,
Де стерня босі ноги коле, —

“Передчуттям любові і добра…”
Передчуттям любові і добра І в ці рази я тішусь та радію! Немов перегра давності стара, Щось знову обіцяє на надію. Затуркані бажання золоті, І суєтою злякані довір’я, Як діти по мертвотній руйноті До себе знову лізуть на подвір’я… Який щасливий голод на душі! Яка перечекаянність! звідколи! Яка жага вже застеляє столи! Які на хвилі білі буруші! А сумніви-гризоти, як татари! А час холодну ніженьку кує!.. Не зрадь хоч раз, не проминися даром, Один хоч раз, передчуття моє!