“Лазить сонечко в травах…”

Лазить сонечко в травах,
скаче коник за коником гоном,
Ї метелик з метеликом
в піжмурки грають на мить.
Лиш одна біла чапля
з малиновим волом
У зеленій воді
на сріблястій нозі стоїть.

Вінграновський Микола Вірші Вінграновського 8 рядків Вірші Вінграновського про природу Маленькі вірші Вінграновського

Читати ще вірші:


“Ластівко біля вікна…”
Ластівко біля вікна, Ластівко нашої хати, Що тобі, ластонько, дати: Меду, борщу чи пшона? Ластонько, літа кінець. Діток твоїх би до хати, Я научу їх писати: Небо. Дніпро. горобець… Ластонько, де не літайсь — Мало налітатись вволю: Ще народись та удайсь В небо, Вітчизну і волю. Так воно в світі і є, Так воно є, щоб літати… Горечко рідне моє, Ластівко нашої хати.

“Лошиця з дикими і гордими ногами…”
Лошиця з дикими і гордими ногами, Із ніздрями рожевими на сонці І матово-темнавими вночі, Лошиця із мінливими очима — То чорними, то синіми, то мідними — Під мідним пасмом звітреної гриви, Лошиця із сріблястим животом, Який я обніматиму не скоро, А обніму — забуду світ і сон! Лошиця з табуна цивілізації. Яку я вилучив і гнав через Хрещатик, Летів за нею з мертвою вуздечкою Повз кіностудію і мертвий стадіон, Стьобаючи гарапником жадань, Лошиця із шовковими ключицями, З шовковими пожежними губами. Яку я гнав по шпалах і по тінях, Скажи мені, як далі жить мені??! Мій антисвіте з дикими ногами, Із роздівоченими стиглими грудьми І стиглими вигинистими стегнами, Прости мене, помилуй і врятуй! Мій антисвіте з чорним животом, З чернечо-чорно-чорними губами, Із міріадами незвіданих галактик, Які ховаються в тобі, і клекотять, І рухаються власними законами, Порядками, системами і низками, Як би тебе змінить я не бажав! Неясна ти. Як мій народ, неясна… В ногах твоїх сиджу я, ніби меч.

“Лошиця нюхає туман…”
Лошиця нюхає туман, З туману пахне їй туманом І видно: з-за туману тьмяно Зіходить місяць-молодан. Перепочинює ріка, Холодне злизує каміння, І тупотить з-під лошака Невидиме туманне кіння, Стримить ляковищем в траві, Ірже квитком аерофлоту, І людство — мертві і живі — Осідлує свою кінноту, І пересріблюється стан, Перепоблискують народи, І темно-пурпурово сходить З-за серця місяць-молодан!

“Лягла зима, і білі солов’ї…”
Лягла зима, і білі солов’ї Затьохкали холодними вустами. В холодні землі взулися гаї. І стали біля неба, як стояли. Скоцюрбивсь хвіст дубового листа, Сорока з глоду водить в небо оком, І вітер пише вітрові листа, Сорочим оком пише білобоке. Що гай з землі дивився і стояв, Що солов’ї маліли, як морельки, А Київ, мов скажений, цілував В степах село чиєсь, чуже, маленьке. Що я з тобою ще одні сніги Зимуємо на щасті, як на листі. Нога в дорозі. Вітер з-під ноги. І пам’ять наша — мак в одній колисці.

“Між очеретом зорі під Десною…”
Між очеретом зорі під Десною. Я обнімаю слово. Відлітає До тисячі іще маленька тиш.

“Мій день народження — це ти…”
Мій день народження — це ти. Повите муками у тебе є минуле. В огні буденної людської суєти У мене є майбутнє незаснуле. В первонароджену хвилину чистоти З тобою обмінялись ми серцями — Моє майбутнє в грудях носиш ти, А твої муки я повив піснями.

“Мій Києве, гайда до неї…”
Мій Києве, гайда до неї. Гайда, мій Києве-листопад — В багряно-сизому інеї, У сизо-збурену небопадь Здійми мені хоча б якесь Літатенятонько нещасне. Мій Києве, надія гасне. У тремі серця я увесь. Забуті, стишені жінки! Як я вас знаю і не знаю… Вже стільки літ я забуваю Одних очей два їжаки. Що варте ще одне страждання До всіх вминулених страждань, І вічне, вічне поспішання На свято серця і жадань!..

“Ми з нею проснулися з голубами…”
Ми з нею проснулися з голубами.
Пляшка води, що не випили ввечері ми,

“Ми підійшли до скирти, і впізнала…”
Ми підійшли до скирти, і впізнала Мене відразу скирта молода, І вже на груди кинулася скирта, Солом’яними стиглими руками Мене всього зненацька обпекла, Та зупинилась скирта: біля мене Стояла жінка світла і чужа, Із мовою нерідною для скирти, З великими, як зненависть, очима, В яких любов гойдалася моя… За руки взявшись, пружно і святково, Ми вилізли на скирту золоту, І, головою спершися у небо, Мені сказала жінка на вітрах, Щоб скочив я із скирти золотої На обережну листопадну ніч, І я на край вже зсунувся поволі, Як раптом скирта почала рости, Здіймаючи мене понад степами, Над селами, гаями уночі, Вже хмари омивають мої плечі, Уже в самому небі я стою, Уже по груди в небі, вже по пояс, Вже Україну видно мені всю, І світ. І Всесвіт, повний таємниці, І все благословенне у житті З відкритими обіймами чекає, Щоб скочив я до нього унизу!.. І скочив я… І жінка засміялась Прозорою образою мені, Що я для неї так-таки й не скочив Із скирти золотої на стерню…

“Мизатий хлопчик, як горобчик…”
Мизатий хлопчик, як горобчик,
З таким, як сам, до річки йде.