Сестрі

Минаючи убогі села
Понаддніпрянські невеселі,
Я думав: «Де ж я прихилюсь?
І де подінуся на світі?»
І сниться сон мені: дивлюсь,
В садочку, квітами повита,
На пригорі собі стоїть,
Неначе дівчина, хатина,
Дніпро геть-геть собі розкинувсь!
Сіяє батько та горить!
Дивлюсь, у темному садочку,
Під вишнею у холодочку,
Моя єдиная сестра!
Многострадалиця святая!
Неначе в раї, спочиває
Та з-за широкого Дніпра
Мене, небога, виглядає.
І їй здається — виринає
З-за хвилі човен, доплива…
І в хвилі човен порина.
«Мій братику! моя ти доле!»
І ми прокинулися. Ти…
На панщині, а я в неволі!..
Отак нам довелося йти
Ще змалечку колючу ниву!
Молися, сестро! будем живі,
То бог поможе перейти.

Вірші Шевченка про панщіну Вірші Шевченка про сестру Тарас Шевченко

Читати ще вірші:


Сичі
На ниву в жито уночі, На полі, на роздоллі, Зліталися поволі Сичі Пожартувать, Поміркувать, Щоб бідне птаство заступить, Орлине царство затопить І геть спалить. Орла ж повісить на тичині. І при такій годині Республіку зробить! І все б, здавалося? А ні, Щоб не толочили пашні (Воно було б не диво, Якби хто інший), на тій ниві Сильце поставив. А то зирк! Таки голісінький мужик Поставив любо. Та й пішов В копиці спать собі, а рано, Не вмившися, зайшов Гостей довідать… «Та й погані! Усі до одного сичі,— Оце тобі вари й печи!» Щоб не нести додому Таке добро, то повбивав, А інших гратися оддав, Приборканих, воронам, І не сказав нікому.

Слава
А ти, задрипанко, шинкарко,
Перекупко п’яна!

Слепая (поема)
«Кого, рыдая, призову я
Делить тоску, печаль мою?

Сова
Породила мати сина В зеленій діброві, Дала йому карі очі І чорнії брови. Китайкою повивала, Всіх святих благала, Та щоб йому всі святії Талан-долю слали. «Пошли тобі матер божа Тії благодати, Всього того, чого мати Не зуміє дати». До схід сонця воду брала, В барвінку купала, До півночі колихала, До світа співала: «Е… е… лю-лі, Питала зозулі, Зозуля кувала, Правдоньку казала. Буду сто літ жити, Тебе годувати, В жупані ходити, Буду панувати. Ой виростеш, сину, За півчварта року, Як княжа дитина, Як ясен високий, Гнучкий і дебелий, Щасливий, веселий І не одинокий. Найду тобі рівню Хоч за морем синім. Або крамарівну, Або сотниківну, Таки панну, сину. У червоних черевиках, В зеленім жупані По світлиці походжає, Як пава, як пані, Та з тобою розмовляє. В хаті, як у раї!! А я сиджу на покуті, Тілько поглядаю. Ой сину мій, сину, Моя ти дитино! Чи є кращий на всім світі, На всій Україні! Нема кращого й не буде — Дивуйтеся, люди! Нема кращого!.. а долю… Долю роздобуде». Ой зозуле, зозуленько, Нащо ти кувала, Нащо ти їй довгі літа, Сто літ накувала? Чи є ж таки на сім світі Слухняная доля? Ох, якби-то… вміла б мати З німецького поля Своїм діточкам закликать І долю, і волю, Та ба… а зле безталання Зустрінеться всюди — І на шляху, і без шляху, Усюди, де люди. Кохалася мати сином, Як квіткою в гаї, Кохалася… а тим часом Батько умирає. Осталася удовою, Хоч і молодою, І не одна… та все ж тяжко… З горем та нудьгою Пішла вона до сусідів Поради просити… Присудили сусідоньки У наймах служити. Ізнищіла, ізмарніла, Кинула господу, Пішла в найми… не минула Лихої пригоди. І день і ніч працювала, Подушне платила… І синові за три копи Жупанок купила. Щоб і воно, удовине, До школи ходило. Ой талане, талане, Удовиний поганий! Чи ти в полі, чи ти в гаї, Обідраний цигане, З бурлаками гуляєш? Тече вода і на гору Багатому в хату. А вбогому в яру треба Криницю копати. У багатих ростуть діти — Верби при долині; А у вдови одним одно, Та й те, як билина. Діждалася вдова долі, Зросту того сина. І письменний, і вродливий — Квіточка дитина! Як у бога за дверима, Вдова панувала; А дівчата лицялися І рушники дбали. Полюбила багатая — Не поцілувала, Вишивала шовком хустку — Не подарувала. Крались злидні із-за моря В удовину хату. Та й підкрались… Стали хлопців В кайдани кувати Та повезли до прийому Битими шляхами. Пішла й вдова з матерями З дрібними сльозами. Де на ніч ставали, Сторожу давали, Стару вдову до обозу Та й не допускали. Ой привезли до прийому Чуприну голити; Усе дрібні, усе малі, Все багатих діти. Той каліка недоріка, Той не вміє стати. Той горбатий, той багатий, Тих чотири в хаті. Усі невлад, усіх назад, В усіх доля мати. А у вдови один син, Та й той якраз під аршин. Покинула знову хату, Синову господу; Пішла в найми, за хліб черствий Жидам носить воду. Бо хрещені не приймають: «Стара,— кажуть,— стала, Нездужує…» — і огризок В вікно подавали Христа ради. Не дай, боже, Такого дожити, Не дай, боже, в багатого І пить попросити. По копійці заробляла, Копу назбирала. Та до сина лист писала, У військо послала — Полегшало. Минає рік, І другий минає, І четвертий, і десятий, А чутки немає. Нема чутки; що тут робить? Треба торбу брати Та йти… іти собак дражнить Од хати до хати. Взяла торбу, пішла селом, На вигоні сіла І в село вже не верталась, День і ніч сиділа Коло коворот. А літо За літом минає. Помарніла, скалічіла, Ніхто й не пізнає. Та й кому там пізнавати Каліку убогу. Сидить собі та дивиться В поле на дорогу. І світає, і смеркає, І знову смеркає, А москаля, її сина, Немає, немає. Понад ставом увечері Хитається очерет. Дожидає сина мати До досвіта вечерять. Понад ставом увечері Шепочеться осока. Дожидає в темнім гаї Дівчинонька козака. Понад ставом вітер віє, Лози нагинає. Плаче мати одна в хаті, А дівчина в гаї. Поплакала чорнобрива Та й стала співати; Поплакала стара мати Та й стала ридати. І молилась, і ридала, Кляла все на світі. Ох, тяжкі ви, безталанні У матері діти! Скалічені старі руки До бога здіймала, Свою долю проклинала, Сина вимовляла. То од жалю одходила І мовчки журилась Та на шлях той на далекий Крізь сльози дивилась. І день і ніч дивилася Та й стала питати: «Чи не чув хто, чи не бачив Москаля-солдата, Мого сина?..» Ніхто не чув, Ніхто і не бачив. Сидить вона, не йде в село, Не пита й не плаче, Одуріла!.. і цеглину Муштрук, то лає, То годує, як дитину, Й сином називає, І нищечком тихесенько Крізь сльози співає: «Змія хату запалила, Дітям каші наварила, Поморщила постоли, Полетіли москалі. Сірі гуси в ірій, ірій По чотири, по чотири Полетіли — гел-гел! — На могилі орел, На могилі серед ночі У козака вийма очі, А дівчина в темнім гаї Його з війська виглядає». Вдень лазила на смітниках, Черепки збирала, Примовляла, що синові Гостинця ховала. А уночі розхристана І простоволоса Селом ходить — то співає, То страшно голосить. Люди лаяли… бо, бачте, Спать їм не давала Та кропиву під їх тином І бур’ян топтала. Діти бігали з паліччям Удень за вдовою По улицях та, сміючись… Дражнили Совою.

Сон
Гори мої високії, Не так і високі, Як хороші, хорошії, Блакитні здалека. З Переяслава старого, З Виблої могили, Ще старішої… мов ті хмари, Що за Дніпром сіли. Іду я тихою ходою, Дивлюсь — аж он передо мною, Неначе дива виринають, Із хмари тихо виступають, Обрив високий, гай, байрак; Хатки біленькі виглядають, Мов діти в білих сорочках У піжмурки в яру гуляють, А долі сивий наш козак Дніпро з лугами виграває. А онде, онде за Дніпром, На пригорі, ніби капличка, Козацька церква невеличка Стоїть з похиленим хрестом. Давно стоїть, виглядає Запорожця з Лугу… З Дніпром своїм розмовляє, Розважав тугу. Оболонками старими, Мов мертвець очима Зеленими, позирає На світ з домовини. Може, чаєш оновлення? Не жди тії слави! Твої люде окрадені, А панам лукавим… Нащо здалась козацькая Великая слава?!.. І Трахтемиров геть горою Нечепурні свої хатки Розкидав з долею лихою, Мов п’яний старець торбинки. А он старе Монастирище, Колись козацькеє село, Чи те воно тойді було?.. Та все пішло царям на грище: І Запорожжя, і село… І монастир святий, скарбниця,— Все, все неситі рознесли!.. А ви? ви, гори, оддали!! Бодай ніколи не дивиться На вас, проклятії!! Ні, ні… Не ви прокляті… а гетьмани, Усобники, ляхи погані!! Простіть, високії, мені! Високії! і голубії! Найкращі в світі! найсвятії! Простіть!.. Я богу помолюсь… Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю! Над Трахтемировим високо На кручі, ніби сирота Прийшла топитися… в глибокім, В Дніпрі широкому… отак Стоїть одним одна хатина… З хатини видно Україну І всю Гетьманщину кругом. Під хатою дідусь сивенький Сидить, а сонечко низенько Уже спустилось над Дніпром. Сидить, і дивиться, і дума, А сльози капають… «Гай! гай!..— Старий промовив.— Недоуми! Занапастили божий рай!.. Гетьманщина!!..» І думнеє Чоло похмаріло… Мабуть, щось тяжке, тяжкеє Вимовить хотілось? Та не вимовив… «Блукав я по світу чимало, Носив і свиту, і жупан… Нащо вже лихо за Уралом Отим киргизам, отже й там, Єй же богу, лучче жити, Ніж нам на Украйні. А може, тим, що киргизи Ще не християни?.. Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив Людей божих?! Котилися І наші козачі Дурні голови за правду, За віру Христову, Упивались і чужої, І своєї крові!.. А получчали?.. ба де то! Ще гіршими стали, Без ножа і автодафе Людей закували Та й мордують… Ой, ой, пани, Пани християне!..» Затих мій сивий, битий тугою, Поник старою буй-головою. Вечернє сонечко гай золотило, Дніпро і поле золотом крило, Собор Мазепин сяє, біліє, Батька Богдана могила мріє, Київським шляхом верби похилі Трибратні давні могили6 вкрили. З Трубайлом Альта меж осокою Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою. І все те, все те радує очі, А серце плаче, глянуть не хоче! Попрощалось ясне сонце З чорною землею, Виступає круглий місяць З сестрою зорею, Виступають із-за хмари, Хмари звеселіли… А старий мій подивився, Сльози покотились… «Молюсь тобі, боже милий, Господи великий! Що не дав мені загинуть, Небесний владико, Що дав мені добру силу Пересидить горе І привів мене, старого, На сі святі гори Одинокий вік дожити, Тебе восхвалити І твоєю красотою Серце веселити… І поховать побитеє Гріхами людськими На горах оцих високих, І витать над ними…» Утер сльози нехолодні, Хоч не молодії… І згадував літа свої Давнії, благії… Де, як, коли і що робилось? Було що справді, а що снилось, Які моря перепливав!.. І темний гайок зелененький, І чорнобривка молоденька, І місяць з зорями сіяв, І соловейко на калині То затихав, то щебетав, Святого бога вихваляв; І все то, все то в Україні!.. І усміхнувся сивий дід… Бо, може, нігде правди діть, Було таке, що й женихались, Та розійшлися, не побрались, Покинула самого жить, В хатині віку доживати!.. Старий мій знову зажуривсь, Ходив довгенько коло хати, А потім богу помоливсь, Пішов у хату ночувати. А місяць хмарою повивсь. Отакий-то на чужині Сон мені приснився! Ніби знову я на волю, На світ народився. Дай же, боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати На тих горах окрадених У маленькій хаті, Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести і положити На Дніпрових горах.

Сон
На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом. Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном, Над сином сидя, задрімала. І сниться ій той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою-таки пшеницю жнуть, А діточки обід несуть. І усміхнулася небога, Проснулася — нема нічого… На сина глянула, взяла Його тихенько сповила Та, щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пішла.

Сон (комедія)
Дух истины, его же мир не 
может прияти, яко не видит 

Сонце заходить, гори чорніють
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє,

Сотник
У Оглаві… Чи по знаку Кому цей Оглав білохатий? Троха лиш! Треба розказати, Щоб з жалю не зробить сміху. Од Борисполя недалеко, А буде так, як Борисполь, І досі ще стоїть любенько Рядок на вигоні тополь, Неначе з Оглава дівчата Ватагу вийшли виглядати. Та й стали. Буде вже давно — Отут, бувало, із-за тину Вилась квасоля по тичині, З оболонками вікно В садочок літом одчинялось, І хата, бачите, була За тином, сотникова хата. А сотник був собі багатий, То в його, знаєте, росло На божій харчі за дитину Чиєсь байстря. А може, й так Узяв собі старий козак Чию сирітку за дитину Та й доглядає в затишку, Як квіточку, чужу дочку. А сина (сотник був жонатий, Та жінка вмерла), сина дав У бурсу в Київ обучатись, А сам Настусю піджидав, Таки годованку, щоб з нею Собі зробитися ріднею; Не сина з нею поєднать, А забандюрилось старому Самому в дурнях побувать. А щоб не знать було нікому, То ще й не радився ні з ким, А тілько сам собі гадає… А жіночки… лихий їх знає! Уже сміялися над ним! Вони цю страву носом чують. . . . . . . . . . . . . . . . . Сидить сотник на причілку Та думку гадає, А Настуся по садочку Пташкою літає. То посидить коло його, Руку поцілує, То усами страшенними Сивими пустує,— Ну, звичайне, як дитина Пестує старого. А старому не до того, Іншого якогось, Гріховного пестування Старе тіло просить!.. І пальцями старий сотник Настусині коси, Мов дві гадини великі, Докупи сплітає, То розплете та круг шиї Тричі обмотає!.. А вона, моя голубка, Нічого не знає. Мов кошеня на припічку З старим котом грає… Сотник Та одчепись, божевільна… Дивись лишень: коси, Мов русалка, розтріпала… А чому ти й досі Ніколи не вплетеш кісники Оті, що тітка привезла?.. Настуся Якби пустили на музики, То я б кісники заплела, Наділа б жовті черевики, Червону б юпку одягла, Заквітчала б барвінком коси… Сотник Стривай, стривай, простоволоса! Дурненька, де б же ти взяла Того барвінку заквітчатись? Настуся А коло тину! там такий Поріс зелений, та хрещатий, Та синій! Синій-голубий Зацвів… Сотник Не будеш дівувати! Настуся А що ж, умру хіба? Сотник Ба ні, А снилось восени мені, Тойді, як щепи ми щепили,— Як приймуться… мені приснилось, Як приймуться, то восени Ти вийдеш заміж. Настуся Схаменись!! І щепи ваші поламаю… Сотник І як барвінок зацвіте… Настуся То я й барвінок позриваю. Сотник А од весілля не втечеш! Настуся Ба ні, втечу, та ще й заплачу! (Плаче). Со т н и к Дурна ти, Насте, як я бачу, І посміяться не даси… Хіба не бачиш, я жартую. Піди лиш скрипку принеси Та з лиха гарно потанцюєш, А я заграю… Настуся Добре, тату… (І веселенька шасть у хату). Сотник Ні, трохи треба підождать. Воно б то так! та от що, брате: Літа не ждуть! літа летять, А думка проклята марою До серця так і приросла… А ти вже й скрипку принесла? Яку ж ми вчистимо з тобою? Настуся Е, ні! стривайте, цур не грать. А то не буду й танцювать, Поки барвінку не нарву Та не заквітчаюсь. Я зараз! Іде недалечке, рве барвінок, квітчається і співає. А сотник налагоджує скрипку. Сотник Отже одна вже й увірвалась. Стривай, і другу увірву… Настуся (вертається заквітчана, співаючи) «Якби мені крила, крила Соколинії, Полетіла б я за милим, За дружиною. Полетіла б у діброву, У зелений гай, Полетіла б, чорноброва, За тихий Дунай». Тим часом, як вона співає, у садочок входить м о л о д и й х л о п е ц ь в солом’яному брилі, в короткому синьому жупанку, в зелених шароварах, з торбиною за плечима і з нагаєм. Петро З тим днем, що сьогодня! Боже помагай! Настуся Тату! тату! Петро! Петро! Із Києва прийшов! Сотник А, видом вида ти, слихом слихати! Чи по волі, чи по неволі? Петро По волі, тату, та ще й богословом… Сотник Ов! Настуся Богословом?! Аж страшно! Сотник Дурна, чого ти боїшся! (Підходить до сина, хрестить його і цілує). Боже тебе благослови, моя дитино! Настусю! поведи його в покої та нагодуй, бо він ще, може, й не обідав. Петро Та таки й так. (Іде в світлицю з Настусею). Сотник (сам) І дарував же мені бог Таке дитя, такого сина! І богослов уже. Причина, Причина мудрая. (Задумується). Чого? Чого я думаю? У попи, А як не схоче, то на Січ, І там не згине вражий хлопець. Іти лиш в хату… От ще річ: Заставить треба богослова, Щоб дома байдиків не бив, Щоб він, гуляючи, навчив Настусю заповідь, щоб знову Не довелось дяка наймать, Як для покойної. А знаю, Без цього вже не повінчає Отець Хома… Піти сказать, А то забуду… (Іде в хату). __________________________ Жить би, жить, хвалити бога, Кохатися в дітях, Так же ні: самому треба Себе одурити, Оженитися старому На такій дитині! Схаменися, не женися: І вона загине, І сам сивим посмішищем Будеш в своїй хаті, Будеш сам оте весілля Повік проклинати, Будеш плакать, і нікому Ті сльози старечі Буде втерти, не женися! І гич не до речі! Дивися: рай кругом тебе, І діти, як квіти; За що ж ти їх, молоденькі, Думаєш убити? Ні, старий мій чепуриться, Аж бридко дивиться! А Настуся з богословом Заповіді вчиться. Он дивіться: у садочок Вийшли погуляти, Удвох собі походжають, Мов ті голуб’ята. А старого нема дома, То їм своя воля Награтися. Дивітеся: Там коло тополі Стали собі та й дивляться Одно на другого. Отак ангели святії Дивляться на бога, Як вони одно на друге. І Петрусь питає: Петро Чом же ти оце, Настусю, Справді не читаєш? Настуся А хіба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі. Петро Хоч одну невеличку заповідь сьогодні вивчи, хоть п’яту. Настуся І п’ятої, і шостої, ніякої не хочу. Петро То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш! Настуся Байдуже, нехай собі не вінчає. Петро А зо мною? Настуся І з тобою нехай собі… Е, ні, нехай повінчає!.. Петро Та читай же, а то… Настуся А то що ти зробиш? Петро Поцілую, ось побачиш! Настуся Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму! Петро (цілує її і примовляє) Оце тобі раз! оце тобі два! А с о т н и к виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку. Настуся (пручається) Годі-бо вже, годі! Незабаром батько прийде, треба справді читать. Петро А! тепер і читать! Сотник (виходить з хати) Діти, годі вже вам учиться! Чи не час обідать? Петро і Настуся мовчки ідуть у хату. Сотник (сам) Навчилась, нічого сказать! Оце дитина! Ні, Настусю, Я коло тебе заходжуся Тепер, лебедонько, не так! Поки сто раз не поцілує, Й читать не хоче! А бурсак! Собачий сину, знаєш смак. Ось я тебе попомуштрую Не так, як в бурсі!.. Помелом! Щоб духу в хаті не було! Великий світ наш, не загинеш! Дивися, пся його личина! Оце-то так, що богослов! У батька краде! Добре, свату! Які-то стали люде злі!.. А що-то діється у хаті? Там знову, знать, мої малі Читають… Треба розігнати. _______________________ Отакі батьки на світі, Нащо вони дітям? На наругу перед богом. А шануйте, чтіте, Поважайте його, діти, Бо то батько сивий! Батько мудрий! Добре отим Сиротам щасливим, Що не мають отих батьків, То й не согрішають. Настуся (вибігає заплакана з хати) Не дає і пообідать, В Київ проганяє. А боже мій милостивий, Що мені робити? Помандрую! (Дивиться в хату). Замірився! Ух! який сердитий! Та не вдарить… А я таки У Київ з Петрусем Помандрую, хоч що хочеш! Я не побоюся, Серед ночі помандрую… А відьма злякає?! Ні, не зляка. (Загляда знову). Сердешненький! Книжечки складає У торбину і бриль бере. Прощай, моє любе, Моє серце!.. Увечері?.. За царину?.. Буду! Ранше буду! Ось на, лови! (Кидає через тин цвіток). Чуєш! дожидайся ж! Виходить с о т н и к. Настуся співає. «Не ходи, не нуди, не залицяйся, Не сватай, не піду, не сподівайся». Сотник А їй байдуже! мов не знає! Неначе та сорока скаче. Настусю! Чом же ти не плачеш? Адже ж Петруся вже немає. Настуся Дивітеся, яка печаль! То й плачте, коли жаль… Сотник Мені байдуже. Настуся А мені Ще байдужіше,— він не мій. А я вже заповіді знаю Усі до одної! Сотник Усі? Настуся Нехай хоч зараз сповідає Отець Хома ваш голосний! Сотник А повінчаємось в неділю? Настуся Авжеж! Так ми ще не говіли; Як одговіємось — тойді. Сотник (цілує її) Моя голубко сизокрила! Моя ти ягідко!.. (Танцює і приговорює). «У горох Вчотирьох Уночі ходила. Уночі Ходячи, Намисто згубила». Настуся Та годі вам уже з тим намистом. Ішли б швидше до отця Хоми та порадилися, от що! Сотник Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швидень- ко, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я остануся і на вечеряю. (Цілує її і йде). Настуся Добре, добре, не ждатиму. Не ждатиму, не ждатиму, У свитину вдягатимусь. У намисто уберуся, Доганятиму Петруся. Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки та й підем удвох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, може, в останній раз, бо він казав, що у Броварях і повінчаємося. (Квітчається і співає). «Ой піду я не берегом-лугом, Зустрінуся з несудженим другом. Здоров, здоров, несуджений друже! Любилися, та не побралися, Тілько жалю серцю набралися». Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побіжу лиш швидше. Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий мій барвіночку. (Виходить). ________________________ Іде додому уночі П’яненький сотник, а йдучи Собі, веселий, розмовляє: «Нехай і наших люде знають! Нехай і сивий, і горбатий, А ми!.. хе! хе! а ми жонаті! А ми!..» Насилу вліз у хату Та й ліг собі тихенько спати, Щоб Настю, бачте, не збудить Та сорома не наробить. Уже й Достойно оддзвонили, Уже додому люде йдуть,— Не йде Настусенька, не чуть. Насилу сотника збудили Та розказали: так і так! Перехрестився неборак, Коня найкращого сідлає І скаче в Київ. В Броварях Уже повінчана гуляє Його Настуся молода! Вернувся сотник мій додому, Три дні, три ночі не вставав, Нікому й слова не сказав І не пожалувавсь нікому. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Турбується, заробляє, А того не знає, Що на старість одуріє І все занехаїть. Отак тепер і з сотником З дурним моїм сталось: Розігнав дітей по світу, А добро осталось, Немає з ким поділити. Довелось самому Розкидати, розточити, І добра нікому Не зробити ні на шеляг, І притчею стати Добрим людям, і охати У холодній хаті Під кожухом, і нікому Хату затопити І вимести… по смітнику Ходити, нудити, Поки пугач над стріхою В вікно не завиє, А наймичка холодного Трупу не накриє Кожушиною старою, А ключ од комори Із-за пояса украде… Отаке-то горе Із сотником оце сталось. Не минуло году, Як Настусеньки не стало, А вже на городі Не осталося нічого, Свині та телята Уже бродять… А барвінок! Барвінок хрещатий! Притоптаний, коло тину Засихає, в’яне! А сам сотник у кожусі, Одутлий, поганий, Коло клуні походжає. І стоги не вкриті, І покої не мазані, І сволок не митий, І челяді нема дома, Й худоби немає, А наймичка задрипана, Та й та помикає Старим паном… Так і треба: Не розганяй діток, Сивий дурню! Недовго жив На свій заробіток П’яний сотник. Ще минуло Літо коло світа, А восени на улиці Сотника убито! А може, вмер неборака, Од шинкарки йдучи? Байдуже кому питати. Забрали й онучі Добрі люди, а самого Гарно поховали У леваді. І хрестика Над ним не вкопали. Аж жаль його: був багатий, І рідня, і діти Єсть у його, а нікому Хрест постановити. Умер сотник, і покої Згнили, повалялись, Все пропало, погинуло. Тілько і остались, Що тополі на вигоні — Стоять, мов дівчата Вийшли з Оглава ватагу З поля виглядати.

Стоїть в селі Суботові
Стоїть в селі Суботові
На горі високій