Зима

Сном блакитним заснули поля,
і долини, і гори, й діброви.
Одягла білу шубу земля,
білу шубу зимову.

Одлетіли давно журавлі
У південні країни з журбою,
і заснуло зерно у землі,
щоб проснутись весною,

коли очі закриють поля,
затремтять і тополі, і клени,
й скине білую шубу земля
і одягне зелену.

Вірші Сосюри 12 рядків Вірші Сосюри про зиму Вірші Сосюри про природу Сосюра Володимир

Читати ще вірші:


Коли потяг у даль загуркоче …
Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені

Коли світало
Вони його спіймали край вокзалу
і кинули, безсилого од ран,

Літо
Ходить літо берегами в шумі яворів, і замовкнув над полями журавлиний спів. В хвиль блакитнім прудководді сонце порина… і в барвистім хороводі одцвіла весна. Тане хмарка кучерява в небі голубім. Мліє день, і мліють трави в лузі запашнім. Але труд забув про втому, про квіток печаль, і у полі золотому дзвонить гостра сталь. Суне силою своєю, як грози потік, і прощаються з землею колоски навік… Та ніхто із них не знає, що в хвилини злі з їх печалі виростає радість на землі. 1951

Ленін (уривок)
Чи спів, чи крок маніфестацій,
чи гул моторів з висоти

Люблю весну, та хто її не любить …
Люблю весну, та хто її не любить, Коли життя цвіте, як пишний сад. І, мов у сні, шепочуть листя губи, І квіти шлють солодкий аромат. Люблю весну, коли плюскочуть ріки, Коли рида од щастя соловей І заглядає сонце під повіки У тишині задуманих алей… Люблю, коли блукає місяць в травах, Хатини білить променем своїм І п’є тепло ночей ласкавих, А на лугах пливе туманів дим… Весна вдягла у зелень віти в дуба, уже курличуть в небі журавлі. Люблю весну, та хто її не любить на цій чудесній, радісній землі! 1950

Марії
Якби помножити любов усіх людей, ту, що була, що є й що потім буде, то буде ніч. Моя ж любов — як день, не знають ще чуття такого люди. Якби зібрати з неба всі зірки і всі сонця з усіх небес на світі, — моя любов горітиме яркіш за всі сонця, на тисячі століттів. Якби зірвать квітки з усіх планет, що вітер їх під зорями колише, — моя любов пахтітиме міцніше над квіти всі, крізь років вічний лет. Якби зібрать красунь усіх віків, повз мене хай ідуть вони без краю, — Марії я на них не проміняю, ні одній з них не вклониться мій спів. Хай очі їх зіллються в зір один, і в серце зір цей буде хай світити, — зачарувать мене не зможе він — твоїх очей йому не замінити. З яких зірок злетіла ти сюди, така ясна, що спів про тебе лине? Світи ж мені, світи мені завжди, над зорі всі, зоря моя єдина!

Марія
Задуманий вітер над городом віє, Ідуть перехожі невпинним прибоєм, І я поміж ними йду, повний тобою, горять ліхтарі, мов шепочуть: "Маріє!.." І солодко серце стискає і мліє, мов сон мені дивний, невиданий сниться… І хочеться в небо злетіти, мов птиця, де блимають зорі далекі: "Маріє!.." І пісня в душі наростає і спіє, мов вирватись хоче нестримно на волю… Весна вже прийшла, та дерева ще голі, й гілля наді мною шепоче: "Маріє!.." Десь море на півдні шумить і синіє, там даль не така, як у нас, на Вкраїні, Стоять кипариси, стрункі і незмінні, і хвилі під ними шепочуть: "Маріє!.." Іду, поспішає, мов крилами мріє зоря, перед мене в простори щасливі… А губи шепочуть в блаженнім пориві для мене єдинеє ім’я: "Маріє!.."

Моя онученька (Збірка)
1960 рік, Київ, видавництво «Дитвидав»
ДЛЯ ТЕБЕ  ЗОРІ СЯЮТЬ

Осінь
Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині. По садах пустинних їде гордовито осінь жовтокоса на баскім коні. В далечінь холодну без жалю за літом синьоока осінь їде навмання. В’яне все навколо, де пройдуть копита, золоті копита чорного коня. Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні й розкида кругом. Скрізь якась покора в тишині розлита, і берізка гола мерзне за вікном. 1938

Рідна мова
Вивчайте, любіть свою мову, як світлу Вітчизну любіть, як стягів красу малинову, як рідного неба блакить. Нехай в твоїм серці любові не згасне священний вогонь, як вперше промовлене слово на мові народу свого. Як сонця безсмертного коло, що кресить у небі путі, любіть свою мову й ніколи її не забудьте в житті Ми з нею відомі усюди, усе в ній, що треба нам, є, а хто свою мову забуде, той серце забуде своє. Вона, як зоря пурпурова, що сяє з небесних висот, і там, де звучить рідна мова, живе український народ. Народ наш, трудар наш і воїн, що тьму подолав у бою. І той лиш пошани достоїн, хто мову шанує свою.