Балада про танкіста

Пил на машинах, пил на чоботях, пил на рудій траві.
Бій не втихає, не затихає,— чуєте, хто живі?
Теплі мотори з вітром колючим свищуть, немов рідня,
Пахне автолом над сірим полем, тіло людське й
броня.
На обстановку, радисте, зваж ти, газу надай, водій.
Сам командир повертає башту, п’ятий почавши бій.

Пробива мотор снарядом,
Смерть шукає скронь
З командиром майже рядом
Диха злий вогонь.

І тече броня гаряча
В степовую шир,
В полі жайворонок плаче
Там, де командир.

Він виповзає з башти, з машини в пекло, у пил, у грім
Весь у бензині, у чорних ранах, шепче: — Вперед
ходім!
— Руки задимлені, ліва й права, чуб до чола прилип,
Сіра шинелька горить яскраво, як смоляний смолоскип.
Весь догоряє, весь він палає — кущ вогняний вдалі —
В тихому краю, чи на Дунаю, чи на карпатській землі.
Вище-но голову, брате-радисте, газу надай, водій!
Пил на машинах. Пил на чоботях. Пил на траві рудій…

Вже радиста молодого
Й хлопця-водія
З бою винесла підмога,
Бо ж одна сім’я.

Та й поклали у шпиталі —
Рани зав’язать.
Покурить, горілки випить,
Все переказать.

Знову сідають вони в машину. Де командир наш, де?
Блисне огонь на переднім краю — то командир іде.
То командир їх в сірій шинельці, вкутаний у вогні.
— Ви не забули мене, хлоп’ята? Ви не забули, ні?

В полі птиця сива кряче,
Облітає шир.
В кожній заграві неначе
Кличе командир.

Полум’яні рідні руки
Приклада до скронь.
І ведуть вони машину
Тільки на вогонь.

По чужім переднім краю
В бліндажі старі,
По крутім карпатськім плаю,
По Чорногорі.

Вірші Малишко Андрія про війну Малишко Андрій

Читати ще вірші:


В ліфті
Ліфт піднімає нас догори В ранки, і в півдні, і в вечори. В ліфті не світло, але й не тьмянко, Йдеш у гостиницю — в ліфт потрап. Стріне привітно стара негритянка. В неї робота все давн і ап *. Має старенька це мало діла З ранку до ночі і знов до зорі, Вже й на роботі тій посивіла, Все вона знизу, а інші вгорі. Наче по ліфту життя проходить, Руки стомились, в мозолях старі, Інший хтось п’є, і живе, й верховодить, Все вона знизу, а інші вгорі. В ліфтовій клітці свої звичаї, Містер до них із дитинства привик: Біла ліфтерша — він шляпу знімає, Чорна ліфтерша — стоїть, як бик, Шляпу ще глибше натягне на вуха, Топчеться важко, немов на огні, Наче його допікає задуха. З ними у ліфті їхать мені. Їх до десятка зайшло в кабіну, Морди, як ростбіф, з-під сірих шляп, Чорна ліфтерша веде машину Вгору і вгору, все ап та ап. Всі одвернулись од чорної — білі, Топчуться важко бики здичавілі, Не шахтарі, їм тут їхать не мода, Не трударі, — все банкірська порода. Ти вже привикла, що погляд як жала, От якби в мене в вітчизні жила,- Жито б ростила, пшениченьку б жала, Пісню із поля вела б до села. Так, мене доброму вчила мати Хлопчиком, певне, в юнацькій порі, Перед старішими шапку знімати, Щиро вклонятись, де є матері, Поцілувати натруджену руку, Білу чи чорну, немає біди, За материнську несказанну муку, За материнські великі труди. Тільки б, можливо, як виняток в світі, Не поклонився б я матері тій, Що породила цих лютих і ситих, Сірих — під шляпами — в злобі своїй! В ліфті не світло, але й не тьмянко, Я капелюха здіймаю один, Низько, вклоняюсь тобі, негритянко, Так, як вклоняється матері син. За мозолі твої, чесні і чисті, І за усмішку болючу, як звих, І за синів —чотирьох комуністів, За полінчованих і за живих. Як їй сльоза заблищала з журбою! Зашепотіли, міняючи тон, Гангстери-містери поміж собою: — Совєт Юніон?* — Совєт Юніон! Ліфт вже донизу пішов у ту пору, А негритянці здалося за мить: Тільки угору, і вгору, і вгору В щасті своєму вона летить. ____________________________ *Давн— донизу, ап— вгору (англ.), *Совєт Юніон — Радянський Союз (англ.).

В теплім місяці у травні…
В теплім місяці у травні Шепче явір думи давні, В синім місяці у квітні Думи явора столітні. За водою за бистрою, Над землею, як сестрою, Дужа хвиля набігає, Корінь явору ламає. Але він на те байдужий, Не схитнеться навіть, дужий… Бо закоханий на волі У лани широкополі, В канівські веселі кручі, В хвилі горді та ревучі. Він, людському серцю милу, Береже одну могилу.

Важкі вітри не випили роси…
Важкі вітри не випили роси,
Черлені трави бродять буйним соком,

Вчителька (пісня)
Сонечко встає, і в росі трава,
Біля школи в нас зацвітають квіти,

Гомін, гомін по діброві…
Гомін, гомін по діброві,
А над полем все заграви,

Дівча
Дівча стояло і співало,
Сріблясту ниточку вело

Данило однорукий
Хата стоїть у селі при долині,
Сонце біжить за веселу доріжку,

Дощ
Дощик, дощик голубий, Колосків не оббий Зливами-приливами, Хмарами огнивими, Птицями-зірницями — В небі блискавицями! Ти спадай на межу, Я тобі таке скажу: — Понад ріки та ліси Хмари-вдари понеси, Крапельками росяними Над ланами вівсяними, Цебром, цебром, цебрицею Над нашою пшеницею. Лийся тихо вдалині На гречки та ячмені, На гречки та ячмені,- Буде весело мені!

Жива легенда
ПІСНЯ ПЕРША
Ходили ми світами немалими,

Каменотес
Чи юга, чи день в проміннях косих, Чи зоря пливе вечірнім плесом, Сорок літ робив на хмарочосах, Сорок літ — усе каменотесом. У Чікаго шліфував граніти, У Нью-Йорку — "білдінга" підводив, Мертвий камінь був як самоцвіти 3 рук його, Америці на подив. А збери снагу його і змогу, Що лягла у камінь понадміру, Тим камінням вистелиш дорогу Із Нью-Йорка у Аляску сіру. А склади каміння те на грані, В висоту зведи камінні грати, Буде та колона як в тумані, Бога дасть за бороду чіпати. От уже дійшов старого віку, От уже і з рук не та робота, І його, як старця чи каліку, Виставили раптом за ворота. Він пішов в стару свою землянку, Де не камінь, а гнилі пороги, Де мокриці в щілях на світанку Стіни плачуть мокрі од вологи. З горя випив віскі чесну склянку, Гнівно думав з ночі безгомінням: Мільйонера вкласти б в цю землянку, Завалить шліфованим камінням!