На вічну пам’ять листочкові…

Ой палка ти була, моя пісне!
Як тебе почала я співати,
В мене очі горіли, мов жар,
І зайнявся у грудях пожар.
Хтіла я тебе в серці сховати,
Та було моє серденько тісне,
Ой палка ти була, моя пісне!

Так, була моя пісня палка.
Вислухала товаришка спів,
Мов троянда, уся паленіла,
І сльоза в неї в очах бриніла
Від гарячих, невтримливих слів,
І тремтіла подана рука…
Так, була моя пісня палка.

Ти занадто палка, моя пісне!
Як настала тривожна година,
Запалилося слово вкінець
І спалило тонкий папірець…
Замість пісні лежить пожарина.
Ой, глядіть, знову іскорка блисне!
Ти занадто палка, моя пісне!

Леся Українка

Читати ще вірші:


На давній мотив
– На добридень, ти моя голубко!
«На добридень, мій коханий друже!»

На Земмерінгу
Кучері темні уквітчала хмарка
цвітом з гранати огнистим,

На мотив з Міцкевича
Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,

На пам’ять 31 іюля 1895 року
Тепер прощай! Хто знає, чи надовго.
Миг може, хутко будем походжати

На роковини
Не він один її любив,
віддавна Україну

На роковини Шевченка
Колись нашу рідну хату
Темрява вкривала,

На столітній ювілей української літератури
У кожного люду, у кожній країні
Живе такий спогад, що в його в давнині

Надія
Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро, – Там жити чи вмерти, мені все одно; Поглянути ще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки… Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна.

Напис в руїні
«Я, цар царів, я, сонця син могутній, Собі оцю гробницю збудував, Щоб славили народи незчисленні, Щоб тямили на всі віки потомні Імення»… Далі круг і збитий напис. І вже ніхто з нащадків наймудріших Царського ймення прочитать не може. Хто збив той напис, – чи сперечник-владар, Чи просто час потужною рукою, – То невідомо. Дивним візерунком Багато слів написано край нього Про славу безіменного владаря, Змальовано царя славетні вчинки: Он цар сидить високо на престолі, Народи подолані йдуть з дарами Коштовними й додолу клонять чола, А він сидить, немов камінний ідол Під опахалами з барвистих пер. Лице його подібне до Тутмеса, І до Рамзеса, і до всіх тиранів. Он далі він, схопивши за волосся Одразу цілий гурт якихсь повстанців, Кривим мечем над ними замахнув. Лице його подібне до Тарака, До Менефта, як і до всіх тиранів. З лицем тим самим він левів полює, Левіафанів ловить, б’є пташок І їде полем через людські трупи, І бенкетує по своїх гаремах, І на війну жене своїх підданих, І посилає на роботу люд, – На ту страшну єгипетську роботу, Що має вславити царське імення. Іде той люд, мов хвилі в океані, Без ліку, без числа на бойовисько І стелиться під ноги коням царським, А хто живим зостався з того люду, Той гине на єгипетській роботі: З його могили хоче цар зробити Для себе пам’ятник – хай гине раб! І раб копає землю, теше камінь, Приносить мул з ріки і робить цеглу, Виводить мури, статуї великі, Запрігшись, возить самотужки й ставить І щось будує вічне і величне, Щось незрівнянне і потужно гарне, Мальоване, мережане, різьблене, І кожна статуя, колона, малювання, Мережечка, різьба і навіть цегла Незримими устами промовляє: «Мене створив єгипетський народ І тим навік своє імення вславив !» Мандрівнику, спинись, коли в пустині побачиш де таку царську гробницю, хто б він не був, той цар, що там спочив, ти не йому поклонишся, спинившись. Умер давно той цар з лицем тирана, Умер давно народ, йому підданий, умерло ймення, і загибла пам’ять. Зосталася по їх дивна будова, Царю могила, пам’ятник народу, А що здобув той цар з лицем тирана? Собі могилу, пам’ятник… Умер давно той цар з лицем тирана, Зоставсь по ньому – круг і збитий напис. Співці! не марте, вчені! не шукайте, Хто був той цар і як йому наймення: З його могили утворила доля Народу пам’ятник, – хай гине цар!

Напровесні
Не дивуйтесь, що квітом прекрасним Розцвілася дівчина несміла, – Так під промінням сонечка ясний Розцвітає первісточка біла. Не дивуйтесь, що думи глибокі Будять речі та сльози пекучі, – Так напровесні дзвінкі потоки Прудко, гучно збігають із кручі. Не дивуйтесь, що серце так рв’яно, Щиро прагне і волі, і діла, – Чули ви, як напровесні рано Жайворонкова пісня бриніла?..