“Ти оживаєш у мені…”

Ти оживаєш у мені
як голос весни
в деревині

я не можу тебе забути
як не може забути дерево
вкритися листям

коли ти відлітаєш
я махаю багряними крилами
щоб за тобою злетіти

але коріння моє міцніше
за мої крила

вони відкриваються
летять за тобою
без мене

болять мені
рани любові
рани нездійсненного польоту

та з них виростають
нові пагони
нові брості

і голос весни
в моїм серці
гучніше лунає.

Вірші Павличко про любов Дмитро Павличко

Читати ще вірші:


“Ти пахнеш, наче конюшина біла…”
Ти пахнеш, наче конюшина біла,
Я ж підійшов до тебе, ніби кінь,

“Ти пахнеш, як листя весняне…”
Ти пахнеш, як листя весняне,
Як дитинство моє полотняне,

“Ти спиш, і на твоїм обличчі…”
Ти спиш, і на твоїм обличчі Малюється печальний вираз… Яку ж біду, яке нещастя Ти бачиш поглядом заснулим? Можливо, знов перед тобою Палають українські ниви, А танки з чорними хрестами Тебе в полях наздоганяють, Малесеньку, як той метелик, Що спалахне ось-ось в пломінні Підпалених пшениць? А може, Від голоду зів’явши, хліба В людей ти виміняти хочеш За хустку бабину – єдиний Маєток твій? Цього не знаю. Перевести я не спроможний З глибин свідомості твоєї Оте скорботне сновидіння В думки свої, як з моря в море Підводний човен! Як я досі Не став одним єством з тобою! Ти спиш у незбагненнім смутку, Моя і не моя водночас. І тільки усмішка спросоння Зв’язок відновлює між нами, Лиш усміх відкриває душу, Зачинену плитою горя, Замками туги і скорботи. Та холодно мені, і в грудях Щось ненастанно вибухає, Так, ніби в тіні сну страшного І на землі сирій дитинства Я довго спав і простудився.

“Ти – як дощ. А я – мов явір…”
Ти – як дощ. А я – мов явір. Хочу листям тебе зловить. Але в кроні, як сни в уяві, Крапелини твої – лиш мить. Щоб листки мої, наче свічі, Твоїм світлом засяяли в млі, Ти повинна приходити двічі: Спершу – з неба, а вдруге – з землі.

“Ти, мов яблуко з галузки…”
Ти, мов яблуко з галузки, Впала в трави молоді. Я звільнив тебе від блузки, Клавши руку на груді. Я звільнив тебе від льолі І від інших одежин, Розглядаючи поволі Кучерявий, гострий клин. Я на нього настромився, Я відчув небесний біль, Я злетів, я народився, Наче з кокона мотиль. Я крильми моливсь преклонно, Богу дякував за те, Що світило твоє лоно, Наче ябко золоте.

“У дверях на летовищі стояла…”
У дверях на летовищі стояла,
Перевіряла авіаквитки,

“У хмарах бозу, що висить, як грона…”
У хмарах бозу, що висить, як грона,
Над позолотою старих церков,

“Хочу тебе цілувати. Рятунок…”
Хочу тебе цілувати. Рятунок Є в поцілунках від смерті. Бери Келех негайно, бо звітріє трунок – Більше на нього не буде пори. Це невагомість. Легкі і прозорі Стали печалі й турботи. Земля Нас відпустила. Ми вийшли між зорі, Мов космонавти із корабля. Не відпускай мене. Зоряна пуща Може поглинути. Дай же уста! Ти в поцілунках така невсипуща, Як у роботі бджола золота.

“Це неправда, що ми помрем!…”
Це неправда, що ми помрем!
Ти – земля, а я – твій сівач.

“Цього не видно з найвищої вежі…”
Цього не видно з найвищої вежі,
А тільки з окопу старого