Сивнющу гілку яблукату
ти ненароком відчахнув —
до себе притягав — почув
слабенький тріск, немов крізь вату.
Немов шепнула: “Відійди.
Упасти дай на землю в туску”.
Ти вбиту притулив галузку
до рани — замітав сліди.
Ти мертву примостив між віт,
бо не хотів завдати болю
своєму батьку.
Неживій
велів прикинутись живою.
…А на Михайла в перший сніг
немолодого чоловіка
хтось дуже тихо в сад покликав…
І впала віть йому до ніг.
Підняв, погладив, бо щепив
її. Ждав яблука терпкого.
Він не сказав тобі нічого.
Чому він очі опустив?